11 українська література

 

Чотирнадцяте березня

Контрольна робота з української літератури 11 клас

 на тему : «Письменники-шістдесятники»

 

Початковий і середній рівень (6 балів, кожна правильна відповідь – 0,5 балів)

1.Письменник  є автором «Казки про Дурила», «Є в коханні і будні і свята», «Задивляюсь у твої зіниці». Виберіть його прізвище

А) Г. Тютюнник                     Б) В. Симоненко

В) І. Драч                                 Г) Б. Олійник

2. «Ми прощаємося на день,
Ніби розходимось на віки.
І твій слід на моєму серці
Поглиблюють кожні очі» говорить ліричний герой поезії …

А) «Два кольори»                                 Б) «Задивляюсь у твої зіниці»

В) «Найдовша з усіх доріг»                 Г) «Крила» («Новорічна казка»)

 

3. Не належить до шістдесятників:

 

А) І. Драч               Б)  Б. Олійник           В) М. Вінграновський         Г) М. Рильський

4.  «Любові всевишній присвячується» твір:

А) «Цю жінку я люблю»                     Б) «Є в коханні і будні і свята»

В) «Вибір»                                            Г) "Три зозулі з поклоном"

 

 5. Виберіть поезії, у яких образ матері є центральним: 

А)  «Два кольори»                               Б) «Пісня про матір»

В) «Балада роду                                   Г) «Казка про Дурила»

6. Хто з поетів-шістдесятників  модернізував жанр балади в українській літературі ?

А) В. Симоненко          Б) Б. Олійник           В) І. Драч           Г) Г. Тютюнник

 

 7. В алегоричних образах соняшника і сонця в «Баладі про соняшник» представлено:

А) поета і поезію                                 Б) Україну і українців

 В) реальне і фантастичнее                 В) матір і дитину

 

8. Презія В.  Симоненка ''Задивляюсь у твої зіниці...'' зразок лірики:

А) патріотичної (громадянської)         Б) інтимної

 

 В)філософської                                    Г) пейзажної

 

 

9. З якого твору рядки: ''Мене водило в безвісті життя, та я вертавсь на свої пороги...''

А) «Пісня про матір»                          Б) «Вибір»

В) « Два кольори»                               Г) «Губами теплими і оком золотим»

10. Назва твору ''Три зозулі з поклоном'' символізує:

А) любовний трикутник - три долі головних героїв

 Б) плинність життя й кохання

 

 В) смуток, тужливу звістку, тугу за минулим

 

Г)    три роки ув'язнення в таборах Сибіру

 

11. Сидить на поріжку й обриває пелюстки на ромашці, шепочучи:" Є - немає, є - немає "; голосок тоненький; сама як перепілочка (Г.Тютюнник "Три зозулі з поклоном"). У цих рядках ідеться про:

А) Софію                                     Б) Марфу

В) Карпа                                       Г) оповідача                 

  

12.  Укажіть художній засіб, який використано в рядку «Червоне – то любов, а чорне – то журба»

 А) синекдоха                               Б) антитеза

 В) метафора                                 Г) порівняння

 

 

Достатній рівень (3 бали)

 

1.Назвіть характерні риси творчості письменників- шістдесятників»

2.Визначте кульмінаційний момент новели «Три зозулі з поклоном» Г. Тютюнника

 

 

Високий рівень (3 бали)

 

Доведіть або спростуйте тезу: «Можна все на світі вибирати, сину, вибрати не можна тільки Батьківщину» (В.Симоненко) 

 

 

 

 

 

Любі учні, онлайн уроки будуть проходити за цим посиланням

https://meet.google.com/vpp-ewor-agi 

Успіхів вам!

8 ТРАВНЯ

ЗАПРОШУЮ ВАС НА 6 ОНЛАЙН УРОК 

https://meet.google.com/btn-gbbw-sje

24.02.2023

Запрошую на 6 онлайн урок

 

Тема. Історія написання «Зачарованої Десни», автобіографічна основа, сповідальність оповіді. Поєднання минулого і сучасного Два ліричні герої: малий Сашко і зріла людина. Морально-етичні проблеми, порушені в кіноповісті. 

                   Епіграф:                                                          Якщо вибирати між красою і

                                                                         правдою, я вибираю красу, у

                                                                               ній більш глибокої істини, ніж

                                                                               у одній голій правді…

                                                                         Коли ми не постигнемо краси,

                                                                         ми ніколи не зрозуміємо

                                                                         правди, ні в минулому, ні в

                                                                         сучаснім,ні в майбутньому.

                                                                                                     О.Довженко

 

Всі, хто знав О.Довженка, стверджують, що він любив землю і красивих людей. Я думаю, що саме тому він не міг не творити, саме тому шумить і донині Довженків сад поблизу Київської кіностудії.

 

Згадаймо деякі терміни, які можуть згодитися нам під час сьогоднішньої роботи.

·                    Автобіографія  - це документ, у якому …(особа, що складає його, подає опис свого життя та діяльності в хронологічній послідовності).

·                    Автобіографічний  твір - це літературний жанр,опис …(власного життєвого шляху на основі спогадів).

·                    Автобіографічні твори, вивчені в 11 класі, -( «Моя автобіографія» Остапа Вишні)

·                    Ліричні відступи  - роздуми, які вводяться в текст з метою …(надання зображеному схвильованості, задушевності тощо)

·                    Публіцистичні відступи  - міркування про …(актуальні суспільно-політичні проблеми епохи, сучасником якої є письменник)

·                    Пейзаж — один із композиційних компонентів художнього твору, ( опис природи, будь-якого незамкнутого простору зовнішнього світу)

·                    Засоби індивідуалізації персонажа – це…( портрет, його вчинки, мова, пряма та непряма характеристика героя, його ставлення до когось або чогось тощо)

·                    Кіноповість твір кіномистецтва, сюжет якого порівняно складний, базується на цілій низці подій і в якому досягається епічна широта охоплення зображуваної дійсності. Так, кіноповістю називають сценарій…( зумисним чином перероблений для читання (при переробці вилучаються специфічні кінематографічні терміни, розширюються діалогічні сцени, вводяться ліричні відступи, граматичний теперішній час змінюється минулим . Окрім того, так називають повість, що створена із свідомою орієнтацією на певні кінематографічні прийоми оповіді)

·                     Засновником жанру кіноповісті в українській літературі є …(О.Довженко)

 

v       Історія створення кіноповісті

2 квітня 1942 р. у Воронежі Довженко зробив запис: «У мене був дід, схожий на Бога. І коли я молився Богу, я бачив на покуті ніби портрет діда, а сам дід лежав на печі і кашляв.Він був високий, з сірими очима і тонким орлиним носом. У нього був високий лоб і хвилясте волосся, а борода біла. Був він добрий і щирий. Він безумно любив гарну бесіду і гарне слово. Мати вважала його за чорнокниж­ника і ховала його Псалтир. Потім вона почала його палити по листочку в печі.» Пізніше ці рядки майже без змін увійдуть до «Зачарованої Десни». Отже, можемо вважати, що робота над повістю почалася, хоча конкрет­но про це сказано Довженком у запису від 5 квітня 1942 р.: «А вчора, пишучи спогади про дитинство, про хату, про діда, про сінокіс, один собі у маленькій кімнатоньці сміявся і плакав. Боже мій, скільки ж прекрасного і дорогого бу­ло в моєму житті, що ніколи-ніколи вже не повернеться!» А в запису від 14 квітня 1942 р. вже з'являється і назва кіноповісті: «Учора знову писав «Зачаровану Десну»...  Робота над повістю тривала, звичайно, з перервами понад шість років. У листі до матері й сестри від 9 листопада 1946 р.. Довженко знову згадує про те, що пише повість «...про діда, батька, матір і про все наше сосницьке життя, ще коли я був маленьким, мамо, у Вас і щасливим». Сповнений творчих планів, О.Довженко раптово помирає 25 листопада 1956 року. Йому йшов шістдесят третій рік... Уже після його смерті виходить вибране О.П.Довженка,  що дознімається дружиною Ю.Солнцевою «Зачарована Десна» .

Відомо, як греки надзвичайно ревно ставилися до своєї легендарної історії, але після смерті О.Довженка вони шанобливо назвали його Гомером ХХ століття.

 

Поміркуйте:

1.     Чому О. Довженко вирішив написати твір «Зачарована Десна» (твір про минуле) адже, за його словами, він – режисер, який показує проблеми сучасного дня? Поясніть вислів Довженка «Сучасне завжди на дорозі з минулого в майбутнє..».

2.     Відомо, що довгий час Довженко був за межами України, але чому М. Жулинський стверджує, що він залишився на березі Десни? («Довженко почував себе щасливим від того, що народився на березі сивої Десни і ніколи не зійшов з її берегів»)

3. Чи можете сказати, хто є оповідачем у кіноповісті? Оповідачем у творі є одночасно автор і малий Сашко як літературний персонаж. Дана пара центральних героїв існує то як нерозривне і єдине ціле, то дорослий митець відступає на задній план, лише зрідка коментуючи якісь події з точки зору зрілої людини. Окрім того,розповідь ведеться від 1-ї особи, основна частина є сповідальною.

 Тому твір і є автобіографічним. Справедливості заради слід зазначити, що  Довженко уникає виграшного композиційного прийому — показу свого малого героя в стосунках з однолітками, і зосереджується на внутрішньому світі хлопчика.

 

Твір багатий на різноманітні художні засоби.

1.                  Художні засоби у творі (епітети, порівняння, метафори). Не можна обійти увагою й специфічні довженківські гіперболи. Ось Сашко слухає колядки, в яких дівчата «…довго й повільно, ніби линучи в безмежну далечінь часу, на сімсот, може, літ виспівують мені талан». Або бійка на сінокосі. Або опис Самійла-косаря. Кіноповість відзначається всепроникаючим ліризмом. Це досягається широким вживанням народнопісенних зворотів, фольклорних образів-символів Притаманний письменникові і такий прийом, як контрастне зображення подій і явищ. Пригадаймо, як одного дня в хаті Довженків народжується дитина і помирає прабабуся Марусина. Або монолог-міркування Сашка про приємне та неприємне, де так достовірно передано дитяче сприйняття світу, або опис батька. Зображені контрасти спонукають читача до філософських роздумів про сенс людського буття.

2.                  До реальних подій уява хлопчика домальовує фантастичне. Це очевидне перебільшення виправдане всім змістом твору, в центрі якого знаходиться Сашко з його фантастичним сприйняттям навколишнього світу.

3.                  Відобразити елементи народознавства у творі (народна творчість, сімейні традиції, етнопедагогіка, народні свята – Зелена неділя, Паска, Спас, Новий рік).

4.                      Слід відзначити реалізм автора в зображенні побутових деталей. У публіцистичному відступі письменник, розповідаючи про нелюдські злочини фашистів, ніби кидає світові глибоко хвилюючі й пристрасні слова. Це метафоричне висловлювання теж виростає до глибокого символу.

Загинуло й щезло геть з лиця землі моє село не від води, а від вогню. І теж весною. Через півстоліття. В огні теє село згоріло за допомогу партизанам, і люди, хто не був убитий, кидалися в воду, охоплені полум'ям.

Згоріла церква, переповнена кричащими людьми. Високе полум'я палахкотіло вночі, тріщало, вибухало глухими вибухами, і тоді великі вогненні пласти соломи, немов душі загиблих матерів, розносило вітром в темну пустоту неба. Карателі ганялись по вулицях і городах за жінками, однімали дітей і кидали в огонь палаючих хат, і жінки, аби не жити вже, не бачити, не плакать, не клясти, плигали самі вслід за дітьми і згорали в полум'ї страшного фашистського суду. Все, що не встигло втекти до лісу, в очерети чи таємні партизанські нетрі,— все згинуло. Не стало прекрасного села. Не стало ні хат, ні садів, ні добрих веселих людей. Одні лише печища довго біліли серед попелу.Горів і я тоді в тім вогні, загибав усіма смертями людськими, звірячими, рослинними: палав, як дерево чи церква, гойдавсь на шибеницях, розлітався прахом і димом од вибухів катастрофічних. І сталось так, що я не стримався одного разу і, вигукуючи з полум'я бойові гасла й заклики до лютої помсти ворогам, гукнув: «Болить мені, болить!»

— Страждання. Я художник, пробачте, і уява завжди складала мою радість і моє прокляття. Вона раптом зрадила мене. При спогляданні лиха здалось мені на одну якусь мить, що загибає не село моє, а весь народ. Чи може бути щось жахливішого в світі?!

З того часу я почав утішати себе химерною думкою, що бездоганність людська є в більшій мірі ділом удачі й щастя, аніж наслідком чеснот.І був я неправий, звичайно. Ніколи не треба забувати про своє призначення і завжди пам'ятати, що митці покликані народом для того, аби показувати світові насамперед, що життя прекрасне, що само по собі воно є найбільшим і найвеличнішим з усіх мислимих благ. Дивно й жалісно часом думати, що нема у нас сили і ясності духу пройнятися щоденним розумінням щастя життя, мінливого в постійній драмі й радості, і що так багато краси марно проходить мимо наших очей.

 

Композиція кіноповісті «Зачарована Десна» складна. Весь твір — це органічне поєднання ліричних і філософських роздумів літнього Довженка з романтичним, відкритим світу поглядом малого Сашка. «Зачарована Десна» — немов суцільний плин думок, спогадів, що напливають одні на інші, це зображення умов, в яких формувався світогляд майбутнього митця. Особливості композиції «Зачарованої Десни» зумовлені ще й жанром твору — кіноповість. Звідси й фрагментарність, швидка зміна «кадрів», планів

3. Які ж проблеми порушено у творі? 

·                       Морально-етичні, любові до людей;

·                        формування   особистості;

·                       духовне джерело таланту;

·                       філософські проблеми (щастя, сутність людини, добро і зло, життя і смерть);

·                       поваги до батьків;

·         проблеми праці; екології;

·         гармонії людини і природи;

·         проблеми краси людини.

 

Головний чинник композиції повісті – асоціативний. Автор згадує передусім те, що найбільше вразило в дитинстві. З кожного свого предка О.Довженко робить героя, виразника національного духу, образ красивий і правдивий. Веде нас шляхом створення портретів або шляхом опису яскравих епізодів. Я хочу, щоб зараз, розповідаючи про персонажів повісті і згадуючи записи із «Щоденника» Довженка, ви пригадали українську міфологію і подумали: кого можуть нагадувати члени могутнього роду Довженків?

 

Для кожного із своїх домашніх оповідач знаходить відповідний портрет у дії. Причому дії найхарактернішій, яка вичерпно розкриває суть людини: мати саджає городину, дід зі смаком викашлюється, баба клене, а батько рятує людей від води. Але “основна риса характеру нашої сім’ї, - згадував Довженко, - насміхатися над усім і в першу чергу один над одним і над самим собою. Ми любили сміятися, дражнити один одного, сміялись у добрі і в горі... Своєрідність гумору була нашою родинною і національною ознакою”.

 

 

 Кіноповість «Зачарована Десна» складається з об’єднаних між собою місцем дії і героями маленьких оповідань про дитинство хлопчика Сашка і публіцистичних та ліричних письменницьких відступів.Значне місце тут відведене описам природи. Усі вони динамічні. Нема у творі жодного статичного і не оживленого присутністю людини пейзажу. У них завжди діє або сам Сашко — мрійник і фантазер, або хтось із його рідних чи знайомих. Птахи, тварини, зорі, трави — все говорить чи принаймні розуміє мову людей. Природа була для Довженка живою істотою, таємничою і прекрасною. Красою її він захоплювався все життя й сам усе життя творив прекрасне. Він писав: “Я завжди думав і думаю, що без гарячої любові до природи людина не може бути митцем”.

 

У повісті широко застосовується художній засіб персоніфікації природи. Наявні різні види психологічного пейзажу: пейзаж-марення, пейзаж- фантазія, пейзаж – сповідь. Давайте розглянемо, якими художніми засобами автор досягає виражальної функції цих пейзажів.

 

1. Робота з опорним конспектом

Сформулювати і записати жанр, тему та ідею твору «Зачарована Десна» .

 

 За словами критика Л. Новиченка, «Зачарована Десна» — «найвидатніша в сучасній літературі розповідь про те, від яких духовно-поетичних ―берегів відчалюють народи — і разом із ними їхні художники — на переломі нової епохи, що вони беруть від свого історичного ―дитинства у майбутнє і що залишають у минулому».

 

А відповідь на другу частину  запитання: «.., а що б взяли ви?» - допоможуть дати листки-камінці, якими кожен із нас вистелить уявний берег річки «Зачарована Десна». На цих листочках напишіть свої враження, свої асоціації від прочитання кіноповісті, ті висновки, які  зробили безпосередньо для себе на уроці.

 

Домашнє завдання:

ст.. 168-177, опрацювати матеріал за підручником, зробити записи в зошит, прочитати текст твору

Шановні учні, чекаю ваші зошити!!!

30.12.2022

Підсумковий урок

https://www.youtube.com/watch?v=3XUl45ekyOs&ab_channel=MONUKRAINE

Дорогі діти, бажаю вам гарного відпочинку!

26.12.2022

Тема: Література рідного краю. “Маленьке життя та його великі можливості» (за твором О.Жовни «Маленьке життя»)

 

Доброта і милосердя, любов і самопожертва... Це крила, на яких тримається людство. Ці риси характеру цінуються з давніх давен. Цілком природним вважалося допомогти нещасному, поділитися з голодним шматком хліба, дати притуок бездомному, порятувати хворого чи каліку, захистити скривдженого. На тему добра, милосердя, любові, складено багато прислів`їв, афоризмів тощо.

 

Словникова робота

Всі ми звикли до звичайного способу зацікавити книгою – книжкової виставки. Це коли книги красиво стоять на поличках. Але зараз з'являються все нові і нові форми роботи в бібліотеках. Спочатку це були віртуальні виставки, а тепер це буктрейлер. Що ж це таке?

З англійської book - це книга, trailer - тягач, причіп, призначений для перевезення вантажів. Дослівний переклад: тягнути книгу на причепі. А простіше кажучи, буктрейлер - це короткий відеоролик за мотивами книги, кліп по книзі. Основне його завдання - яскраво і образно розповісти про книгу, зацікавити, заінтригувати читача, спонукати до читання.

 

Олександр Юрійович Жовна — надзвичайно талановита й багатогранна людина. Письменник, кіносценарист, кінорежисер, член Національної спілки письменників України, Національної спілки кінематографістів України, заслужений діяч мистецтв України (2008), лауреат літературних премій. Залишаючись помітною фігурою у сучасній українській культурі, мешкає  він у районному центрі Новомиргород на Кіровоградщині, продовжує працюватиє педагогом-дефектологом в інтернаті для розумово відсталих дітей, свідомо відмовляючись від переїзду до Києва. На запитання, що його тримає на такій непростій роботі, — відповідає: «Тут починаєш вчитися відчувати серцем. Ці люди — з маленьким розумом, але з дуже великим серцем. Скажімо так, мені цікавіше спілкуватися з розумово відсталими, щоб писати для розумово не відсталих».   

Тифлосурдопедагогіка – навчання і виховання людей з порушенням зору і слуху.

 

ü  Сьогодні у більшості розвинутих країн відмовилися від застосування слова інваліду зв'язку з його негативним психологічним навантаженням. Замість цього використовують такі визначення, як недієздатні особи, люди з фізичними вадами, люди з функціональними (фізичними) обмеженнями (порушеннями), люди з особливими потребами, аномальні особистості (діти).  

 

Але не зважаючи на складні умови роботи, Жовна займається і творчою діяльністю: пише прозові твори, сценарії, пробує себе у ролі режисера.

 

Саме фільм «Маленьке життя», створенний за однойменним оповіданням є дебютом Жовни-режисера. 

 

– Які асоціації викликає у вас слово «життя»?

 

– Подивіться значення слова «життя» за тлумачним словником.

 

 

Життя:

1. існування всього живого;

2. стан живого організму;

3. період існування кого-небудь;

4.спосіб існування кого-небудь;

5. прояв фізичних і духовних сил живих істот;

6.пожвавлення. рух, посилення діяльності живих істот;

7. те, що реально існує, синонім – дійсність.

 

 

Теорія літератури

Обрамлення – літературний жанр, якому властиве об’єднання за допомогою зв’язувальної рамки різнорідних сюжетів. Початкова й остання частина в творі, яка, ніби в рамку, вкладає розповіді про інші події.

 

ü Яка ікона викликала подив і непорозуміння в гостей? (Одна невеличка, досить непримітна, на якій зображений святий великомученик Пантелеймон).

 

Словникова робота

Ікона (грец. εἰκόνα — малюнок, образ, зображення) — живописне, мозаїчне або рельєфне зображення Ісуса Христа, Богородиці, святих і подій Святого Письма.

Святий Пантелеймон (грец. Παντελεήμων — всеспівчутливий, † 305) — ранньо-християнський великомученик, за фахом був лікарем, став відомий як великий цілитель. Святий Пантелеймон походив із поганської родини, що проживала в Нікомидії (сьогодні м. Ізміт, Туреччина) у Малій Азії. За професією був лікарем. До Христової віри його навернув і охрестив св. Єрмолай. Пантелеймон відзначався великим милосердям до вбогих, яких лікував без грошей, часто чудесним способом. Оскаржений своїми колегами-лікарями перед імператором Діоклетіаном у тому, що він проповідує Христову віру, Пантелеймон загинув мученицькою смертю 305 року. Свята голова Пантелеймона до сих пір зберігається в руському Пантелеймоновому монастирі на Афоні. Частиці мощей святого знаходяться в багатьох містах України та Росії. 

 

ü Що стало поштовхом для написання оповідання?

"…Я сидів у себе у кімнаті серед колекції ікон, а серед них була маленька іконка Святого Пантелеймона. Я довго дивився на неї й мені здалося, що вона намальована дитячою рукою. Потім з’явилася ця дитяча рука, хлопчик Пилипок і з’явилася ця чутлива історія…"

Так згадує Олександр Юрійович Жовна.

 

ü Про кого розповідається у творі? (Про хлопчика Пилипка).

ü Чи можна Пилипка назвати головним героєм твору і чому?

ü Де відбуваються події у творі? (В загубленому серед лісів хуторі з десятка хат).

ü В яку пору відбуваються описані події?  Доведіть свою думку, користуючись текстом.  (Зима. Вже більше тижня мела хуртовина, і невеличкий хутір, в якому з десятка хат з людьми залишилось менш, ніж половина, майже зник під снігом… Сьогодні опівдні хуртовина нарешті стихла. Пилипок дивився у вікно, де на розмальованій морозом шибі в кутку залишилась невеличка пляма… Білі кучугури, що різали очі, лежали на дворі. Хату замело під самі вікна).

ü Яким вперше ми зустрічаємо Пилипка на сторінках твору? (Вже другий день лежав Пилипко в хаті  на нетопленій печі. Лежав, згорнувшись калачиком, притиснувшись спиною до маминого живота).

ü Що сталося з Пилипковою матір’ю?  (Мати померла).

ü Із яких рядків ви це зрозуміли? (Прокинувшись, Пилипко відчув, що мамине тіло стало холодним. Ще вчора увечері воно було теплим і зігрівало Пилипка, а сьогодні вже холодним. Мама не рухалась і не стогнала. Рука її, що обіймала Пилипка, теж була холодною… Пилипок хотів було ворухнутись, але рука була такою важкою, що він не зміг навіть зрушитись і продовжував лежати).

ü Яка причина смерті мами? (На хуторі панував голод).

ü Опишіть внутрішній стан хлопчика. (Пилипок перевів погляд на мамину руку, що обіймала його, і йому чомусь стало страшно доторкнутись до неї. Він майже знав, що коли доторкнеться, то відчує холод, і Пилипок знов заплющив очі).

ü Хто забрав Пилипка після смерті мами? (Сусід дядько Селантій).

ü Чи розумів хлопчик, що відбувається? (Пилипок дивився на велику дядькову бороду і не розумів, про що він там говорить сам до себе… Він сидів у дядька на руках, жував буряк і думав, чому це дядько забрав його від мами і чому мама так довго спить і ні з ким не говорить).

ü Як сусіди ставилися до Пилипка? (Жаліли, годували).

ü З чого він зрозумів, що до нього ставляться по-особливому? (Уже вдруге одержав сьогодні ласощі і відчув особливе до себе ставлення).

ü Що це за ласощі? (Шматок почорнілого буряка).

ü Чи їли б ви буряк?

ü Чому ж Пилипко «доїв буряк і обсмоктав пальчики», а сусідські діти «неабияк заздрили Пилипкові»? (Лютував голод).

ü Чи усвідомлював хлопчик, перебуваючи у сусідів, що мама померла? (Не усвідомлював: «Ага, - хвастаючи, сказав їм Пилипко, а у мене мамка померла, а у вас ні, ага, - і повертів поперед їх носом шматком буряка ).

ü Куди пішов хлопчик наступного ранку? Чому? (Пішов до своєї хати,  шукаючи матір).

ü Опишіть душевний стан Пилипка? (Добравшись, він прочинив двері і зайшов усередину. В хаті нікого не було. На печі лежали одні ганчірки і солома. Пилипок ще дужче заплакав і вийшов надвір. Він обійшов подвір’я. Потім, втираючи сльози, поглянув на ліс, що темнів удалині. Іноді туди по жолуді ходила мама. Пилипок ще раз утер рукавом сльози і рушив до лісу)

ü Що називається пейзажем?

 

Теорія літератури

Пейзаж (франц. paysage, від pays  – країна, місцевість)- композиційний компонент художнього твору: опис природи, будь-якого незамкнутого простору зовнішнього світу. Може передавати душевний стан персонажів: при цьому внутрішній стан людини уподібнюється або протиставляється життю людини.

 

ü Що сталося з хлопчиком у лісі? (ледь не замерз)

 

ü Хто його врятував? (Ченці Афанасій і Михайло).

 

Словникова робота

Монастир́ (грец. μοναστήριον - відлюдне житло) – релігійна громада ченців або черниць, що з належними їм землями та капіталами становлять церковно-господарську організацію.

Келія — спеціальна кімната, чи будинок, в якому мешкають ченці в монастирі.

Чернець – член релігійної громади, який прийняв постриг і дав обітницю вести аскетичне життя відповідно до монастирського статусу; монах, брат, чорноризець, каптурник.

 

ü Чому вони забрали Пилипка з собою? («Що ж з ним робити, неборакою? Замерзне. Худий, як мощі. Пропаде нізащо. Жива душа, не пропадати ж»).

 

ü Чому ікона «Милування» Пилопкові прийшла до душі, а Ікона Миколи Чудотворця  злякала?.

 

Словникова робота

Ікона Богородиці – Милування (з грецької – Елеуса). Ця композиція представляє любов між Матір’ю Марією та Дитятком Ісусом. Марія з особливою ласкою та ніжністю обнімає Ісуса. В її очах видно велику радість та одночасно смуток, бо вона знає, які терпіння чекають її Сина. Ісус одягнений у червоний хітон та покритий синьою мантією – символ того, що Ісус є Богом, який прийшов у світ та взяв людську природу. Богородиця одягнена в синій хітон та покрита червонною мантією – це означає, що Марія є людиною, але через народження Ісуса вона обожествила своюлюдську природу. Богородиця тримає на руках воплочене Боже Слово, що через нього все повстало (Ів.1,3). Головний зміст ікони – це милосердя та ніжність.      

 

Ікона Миколи Чудотворця – Святий Микола Мирлікійський за переказами жив в кінці III - початку століття н.е. на південному заході Малої Азії в місті Мири, що знаходилося в римській провінції Лікиі. Він був єдиним сином багатих і благочестивих батьків. Починаючи з дитячих років, все його життя було відзначене чеснотами і мудрістю. Прийнявши сан архієпископа його рідного міста Мири, Микола через свою покірливу вдачу і людинолюбство став помічником, заступником і добродійником всіх городян. Під час правління імператорів Діоклетіана і Максиміана Микола був ув’язнений, терпів всякі позбавлення. Він був звільнений, коли на престол зійшов рівноапостольний цар Костянтин. За життя Микола Мирлікійський прославився захисником бідних, знедолених і несправедливо засуджених, а після смерті дивотворіннями, за що і був канонізований. За деякими джерелами перша церква в ім'я Миколи Чудотворця (або Угодника) і перші ікони святителя з'явилися в Києві майже за сто років до того, як св. Володимир в 988 році хрестив Русь. У XI столітті в Києві був заснований жіночий Миколаївський монастир. За переказами, в XII столітті відбувся дивний порятунок великого князя Київського Мстислава Володимировича. Полюючи в дикому лісі, він збився з дороги. Вибратися з лісової глушини йому допомогло провидіння ікони св. Миколи, яка стояла біля втраченої ним дороги. На честь цього дива великий князь переніс Миколаївську святість на нове місце в 1113 році. Головною іконою храму стала ікона Миколи Чудотворця, що явилась, яка вшановувалася і далі протягом століть. Образ святителя розповсюдився по Русі. Його зображення знаходилися у всіх руських православних будинках, в храмах, в каплицях на дорогах. Люди вшановували Миколу Чудотворця з особливим сумлінням. Бо цей святий вважався надійним захисником і вірним покровителем всіх страждаючих. До нього зверталися в самих різних випадках: з проханням про охорону на водах, про порятунок від стихійних лих і корабельних аварій, про позбавлення від хвороби і про допомогу в життєвих справах. Миколин день відзначається 6 (19) грудня – т.з. "Микола зимовий" – і 9 (22) травня як "Микола весняний". На молебних іконах Микола частіше всього зображується по пояс. Зліва у верхньому кутку зображався Ісус Христос, справа – Богородиця з дарованим Миколі омофором у руках.

 

ü Опишіть першу зустріч Пилипка із ігуменом. (У дверях стояв той самий бородань у високій шапці і з сяючим хрестом на грудях, що дивився на нього з ікони вчора увечері. В руках він тримав довгу палицю, що теж закінчувалась хрестом).

ü Кого він нагадав хлопчикові? (Миколу Чудотворця).

ü Що сказав ігумен, побачивши хлопчика? Поясніть значення цих слів. («Навчайте його його добру. Але не ніжте. Життя складне. З Богом»).

ü Як у хлопчика виявився талант до малювання? (Одного разу Михайло дав Пилипкові спробувати намалювати що-небудь самому, і Пилипок намалював великого білого голуба з розставленими крилами. Слідкуючи за Пилипком, Михайло приємно дивувався, а коли той закінчив, він мовчки взяв Пилипкового голуба і поніс показати Афанасію. Вони довго розглядали його, після разом здивовано дивились на Пилипка. Потім Афанасій підійшов до нього, і опустивши на Пилипкову голову свою велику долоню, задумано мовив:

- Божою волею, брате, знайшли ми тебе в лісі… Божою волею…)

ü Яку настанову дав Афанасій Пилипкові?  (Щоб малювати справжні ікони, потрібно ще й справжня віра.. Художник без віри ні на що не здатний, і в очах його святих ніхто не знайде того священного світла, до якого б хотілося молитися. Тільки свята віра допомагає нам малювати господа нашого і мученика Іісуса Христа, святу матір його Марію, всіх  святих і мучеників за віру Господню).

 

Словникова робота

 

Ві́ра  — сприйняття людиною певних слів чи думок як істинних, правдивих на основі того, що так є.

 

ü     Хто приїхав у монастир? (Француз і дівчинка).

 

Що здивувало хлопчика? (Пилипкові здалось, що обличчям дівчинка була схоже на Варвару, що намалював Афанасій. І лише очі в неї були не карими, а блакитними, як крильця серафимів. Було якось чудно бачити таку дівчинку тут у монастирі, у лісах, занесених снігом, таку тендітну й красиву, як весняний метелик.  І все обличчя її було таким вже блідим, а очі сумними-сумними… Її великі голубі очі таки були чомусь сумними і байдужими. Дівчинка повільно обвела поглядом подвір’я монастиря, монахів, що стояли біля стіни, і зупинилась на Пилипкові… В очах її з’явилось щось схоже на цікавість, але слабку-слабку, ледь помітну, тому що знову-таки її пригнічувала якась нездорова байдужість. Здавалось: щось лихе, що осіло в дівчинці, не дозволяло їй бути самою собою. Вона продовжувала дивитися на Пилипка широкими байдужими очима і не рухалась).

 

ü Що дізнався Пилипок про дівчинку? (У француза дуже хвора дочка. Вони з ігуменом давно знайомі. Він не перший раз на Русі. Дівчинка роками, як Пилипок. Дуже горить. Француз сам лікар, але дорога далека, вирішили перебути у монастирі, поки дочці не полегшає).

ü Які нові відчуття з’явилися у хлопчика? (Пилипок відчував в собі якісь нові зміни, не зовсім ясні почуття переповнювали його, а коли заплющував очі, перед ним зразу ж зникала ніч і темінь засвічувалась білим світлом, в якому змішалися білі коні, білий сніг, біла пухнаста свитка і дві лагідно-блакитні плямкою. Вони не говорили йому нічого конкретного, не кликали, нічого не роз’яснювали, ні до чого не змушували. Пилипок не знав, чому, навіщо вони з’явились перед ним тепер, але йому було ясно, що йому хочеться бачити, дивитись на них кожного дня, довго-довго, і знати, що вони не зникнуть ніколи).

ü Якими почуттями хлопчик керувався у своїх діях, коли вирішив допомогти незнайомій дівчинці?

ü Чи добрим був намір Пилипка? А вчинок?

ü Якою була відповідь ченця про зцілення хворої дівчинки? («… все в руках Господа, отож і в цьому разі найголовніше – віра. Треба вірити, молитись і надіятись»).

ü До кого слід було молитися про зцілення? (До святого мучника Пантелеймона-зцілителя, який приходить на допомогу хворим).

ü Опишіть ікону святого  Пантелеймона. (Невелика ікона, на якій зображений молодий безбородий чоловік у червоному одязі. В одній руці він тримав скриньку, у другій якусь довгу паличку з хрестом на кінці).  

ü Що спало на думку Пилипкові, коли він проходив повз келію француза та хворої дочки? (Проходячи повз віконце келії, він на мить зупинився… Крім підсвічника, тут же стояли якісь маленькі пляшечки і дві склянки. У кутку, де тліла лампада, поблискували ікони: Миколи Чудотворця, спаса і третя з якимись двома святими. Святого зі скринькою в руках тут теж не було. Пилипок опустився на п’яти і задумався).

ü Які риси характеру маленького хлопчика розкриває автор? (Чуйність, доброта, співчуття, милосердя, людяність, турбота, жалісливість).

ü Доведіть, що чуйність – основа поведінки Пилипка.

ü Чи важко бути добрим, чуйним?

 

Словникова робота

Доброта – чутливе, дружнє ставлення до людей.

 

Співчуття – чуйне ставлення до чийогось горя, до чиїхось переживань.

 

Милосердя – співчуття, жалість, жаль.

 

Людяність – доброзичливе, чуйне ставлення до інших.

 

Турбота – увага до чиїхось потреб; піклування про кого-, що-небудь.

 

Жалісливість – співчутливість.

 

Чуйність – уважність і сердечне ставлення до людей.

 

Особистість –людина, соціальний індивід, що поєднує в собі риси загальнолюдського, суспільнозначущого та індивідуально неповторного.

ü Чи правильно вчинив головний герой?

ü Чи чекав хлопчик подяки від людей за свій учинок?

ü Який епізод з твору найбільш хвилюючий?

ü Як він називається? (Кульмінація).

Теорія літератури

Кульмінація (лат. culmen - вершина) - момент найвищого піднесення, напруження, розвитку конфлікту, момент вирішального зіткнення характерів, мить перелому сюжеті, з якої починається розв’язка.

 

ü Опишіть ваш стан, коли ви дізналися про смерть хлопчика.

ü Чому, на вашу думку, автор змалював трагічний кінець Пилипка?

 

Авторське бачення нещасливої кінцівки.

ü Як завершується історія про Пилипка? (Через багато років француз із дівчиною знову завітали до монастиря й дізналися про смерть Пилипка. Чернець Михайло оповів сумну історію хлопчика та подарував ікону святого Пантелеймона, створену дитячою рукою).

 

Нехай добрими і милосердними будуть наші  серця! Ніколи не забувайте творити добро. 

 

Домашнє завдання

1.    короткий конспект біографії автора

2.    записати у зошит враження від прочитаного

23.12.2022

Тема уроку. Роман У. Самчука "Марія" — розповідь про Україну XX ст. і трагічну долю українців в умовах тоталітарної радянської системи.

 

https://www.youtube.com/watch?v=thQaAs-U_hM&ab_channel=%D0%90%D1%83%D0%B4%D1%96%D0%BE%D0%BA%D0%BD%D0%B8%D0%B3%D0%B0.UA

 

Україна, рідна ненька наша. Стражденна, змучена, але нескорена наша матінка Україна.

Україна! Одне тільки слово — і ми входимо у світ сивої, мов жито, історії барвінкової юності, в світ трагедійного епосу і героїчних діянь.

Скільки страждань, мук, горя випало на твою долю, рідна земле. І сьогодні ми перегорнемо ще одну сторінку нашої історії, страшної історії. Чорними літерами назавжди вписані роки 1932—1933 у нашу свідомість.

 

Пекельні цифри та слова

У серце б'ють, неначе молот,

Немов прокляття, ожива

Рік 33-ій... Голод.. .Голод...

У люті сталінській, страшній

Тінь смерті постала по стінах.

Семи мільйонів (Боже мій!)

 

Недолічилась Україна.

В руках, що виростили хліб,

Не залишилось і зернини.

Ні! Рід наш в горі не осліп —

Ти все згадаєш, Україно.

Згадай усе ти, щоб воздать

Близьким і дальнім людоморам.

Хоч радість легше пам'ятать,

Та треба пам'ятать і горе.

 

1. Роман-спалах "Марія" — найсенсаційніший з усіх творів У. Самчука.

2. Своєрідність композиції твору. Проблематика.

3. Піднесення образу Марії до рівня символу

України.

4. Картини голодомору в романі.

5. Віра письменника в незнищенність українського народу, неминучу перемогу добра над злом.

 

Перш ніж ми почнемо працювати над цілісним аналізом роману, давайте ще раз пригадаємо,  якою людиною був Улас Самчук і чому його творчість багато десятиліть була невідомою в Україні?

 

У. Самчука називають одним із найвизначніших письменників сучасності. У своїх романах, повістях, оповіданнях, нарисах він майстерно відобразив нашу багатогранну історію, явив світу багатство і красу українського образного слова.

Його знають скрізь, у різних країнах світу, де живуть українці. Невідомим він залишався лише для нас, бо довгі роки твори У. Самчука були заборонені як шкідливі, антирадянські, а самого письменника офіційна критика називала співцем куркульства і націоналістом. Упродовж всього життя У. Самчук був "у вічному вигнанні". І тільки тепер, хоч і дуже повільно, твори його повертаються в Україну. "Ми вернемося в свою велику, вимучену, вистраждану землю предків. Не сьогодні, так завтра, не в цьому, так в іншому поколінні; вернемось, не тільки, як жива матерія, а і як живий дух, вернемось, і то передовсім в продовженні, як творчість", — говорив У. Самчук.

І вже сам факт початку повернення в Україну одного з наймогутніших її талантів — подія величезної значимості. Цим не просто засвідчується поповнення скарбниці культури нашого народу творчим набутком майстра світової величини. Вона стверджує, що у своїй духовності український народ теж підноситься до вершин, гідних світової уваги.

Мають рацію ті дослідники творчості Самчука, які вважають художнє мислення письменника епопейним. Так, Степан Пінчук, не вагаючись, називає У. Самчука українським Гомером XX ст. і наголошує на тому, що обидва митці є унікальними у світовій літературі саме тому, що мають у творчій спадщині по два епопейні звершення ("Іліада", "Одіссея" Гомера та "Волинь" і "Ост" Самчука).

У. Самчук був палким патріотом України. Це підтвердили його життя і творчість. Завжди уболівав за майбутнє Вітчизни, хоч сам був далеко від неї.

Запитання:

— Пригадайте, коли і де було написано роман "Марія"?

— Скажіть, кому присвячений цей твір?

 

Як бачимо, роман "Марія" присвячений українському селу, матерям, які загинули від голоду в 1932—1933рр. Твір став страшним, за своїм трагізмом, обвинуваченням більшовицької системи. Роман написано по гарячих слідах подій. У світі мало знали про голодомор, оскільки офіційна пропаганда його замовчувала. Пройшло довгих майже 75 років, перш ніж увесь світ нарешті визнав, що голодомор 33-го року був геноцидом українського народу.

І треба було мати неабияку мужність У. Самчуку, щоб у той далекий час піднести свій голос на захист затурканого, замордованого селянства.

 

"Я не тому письменник українського народу, що вмію писати. Я тому письменник, що відчуваю обов'язок перед народом. Бог вложив у мої руки перо. Хай буде дозволено мені використати його для доброго, для прекрасного", — писав У. Самчук.

Літописцем свого часу, свого народу назван Г. Костюк У. Самчука, який із юнацьких літ був відірваної від Батьківщини, опинившись поза межами рідного краю. Та на чужих землях письменник значно глибше і болючіше відчував і переживав трагедії братів і сестер із великої України.

Отже, аналізуючи роман "Марія", нам необхідно оцінити складність і трагізм 1932—1933рр. в історії України, розкрити вплив цих обставин на формування свідомості У. Самчука як патріота сплюндрованої України.

Пам'ять — нескінченна книга, в якій записано все: і життя людини, і життя країни.

1931 рік.

Україна стояла на порозі голодомору. Виконання хлібозаготівельного плану 1931 року затяглося до зими 1932 року.

1-а ведуча.

У 1932 році погодні умови були сприятливими і хліб вродив. Українці, працьовиті люди, зібрали його. Але становище у країні було катастрофічним. Партійно -державна верхівка під керівництвом Йосипа Сталіна прийняла холоднокровне рішення: вийти з кризи шляхом конфіскації запасів зерна.

Ти кажеш, не було голодомору?

І не було голодного села?

А бачив ти в селі пусту комору,

 З якої зерно вимели до тла?..

 

Хліб шукали спеціальні бригади: у печах, стінах, під стріхою, копали сади і городи. За нездачу зерна селянина позбавляли волі на 10 років. У таких умовах  проходила III Всеукраїнська конференція КП (б) України.

Це був не голод, а штучно організований, свідомо спрямований на вигублення українського народу — голодомор.

1. Мало знайдеться не тільки в історії України, а й світу таких жахливих трагедій, як голодомор 1932—1933рр.

Голод — це не тільки смерть, а й духовна руїна, знищення здорової народної моралі, втрата ідеалів, занепад культури, рідної мови, традицій. Пекло, створене в Україні на початку 30-х pp. XX століття, не можна ні з чим порівняти ні у вітчизняній, ні у світовій історії. Людиноненависницький більшовицький режим вирішив голодом поставити український народ на коліна, змусити його будувати "комунізм" — квітуче життя для можновладців — на кістках мільйонів.

Сьогодні увесь світ визнав голодомор 1932—1933рр. геноцидом українського народу. Що ж означає це слово? Який зміст несе в собі?

Геноцид — (від грецьк. "рід", від лат. "убиваю") — дефініюється в міжнародному праві як кампанія повного чи часткового знищення національної, расової, етнічної, релігійної групи як такої. Термін "геноцид" увійшов у широкий вжиток після Другої світової війни для засудження переслідувань євреїв і циган нацистами. У резолюції, одноголосно схваленій 11 грудня 1946р., Генеральна Асамблея ООН визначила, що "згідно з нормами міжнародного права, геноцид є злочином, який засуджує цивілізований світ і за здійснення якого основні винуватці і учасники піддаються покаранню".

2. Восени 1929р. Сталін висунув гасло тотальної колективізації, що призвело до розкуркулювання близько одного мільйона селянських сімей. Половина з них була виселена насильно у північні райони країни. Перша колгоспна весна 1930р. була обіцяючою.

Україна зібрала непоганий урожай, але він майже весь пішов на виконання хлібозаготівельного плану.

Результати першого року колективізації привели селян до шокового стану. Колгоспникам нічого не залишалось від зібраного урожаю. Рівень їхнього життя катастрофічно знижувався. Уже в перші місяці 1932р. в багатьох сільських районах вичерпалися запаси зерна та іншого продовольства. Над селянами нависла загроза голоду.

Будь-які спроби заступитися за народ закінчувалися жорстокими репресіями: розстрілами, концтаборами від 5 до 10 років. Були створені спеціальні бригади по стягуванню зерна. Восени 1932р. по Україні прокотилася хвиля обшуків. 112 тисяч активістів забирали у селян усе. Спершу дивилися в миску на столі. Якщо бачили рештки їжі — все! Починали випитувати, шукати, де ховають. Активісти одержували 50% від знайденого.

На початку 1933р. була оголошена третя примусова поставка зерна. І в страшних умовах тривав наступ на вже не існуючі резерви зерна українського селянства. Надії на державну допомогу не було. Люди вимирали сім'ями, селами.

Домашніх тварин в селі не було, не було й собак, котів та інших тварин. Все було з'їдене, їли живе й неживе, варили шкіряне взуття, тирсу й полову. На полях після того, як розтанув сніг, виловлювали ховрашків, кротів, мишей та інших гризунів — все з'їдали. Вживали в їжу кульбабу, реп'яхи, проліски, липу, акацію, щавель, кропиву. У людей розпухали обличчя, ноги, животи. Люди втрачали людську гідність, а часто й розум, доходили до канібалізму. (Ветеран праці, учасник Великої Вітчизняної війни Л. Ф. Кибальник, який мешкає у Харкові, пригадує, як у 1933 році його призначили старшим групи уповноважених у Коломацький район. "Уранці наступного дня ми пішли по хатах шукати схований хліб. Зайшовши до однієї із хат, ми побачили людожерство. На підлозі лежали трупи і валялися кості, а стара жінка обрізала з них м'ясо. Ось яку картину побачив я перший раз у житті замість хліба, за яким приїхав".)

 

Проблематика твору (записують у зошити)

— Добро і зло.

— Любов до землі, праці.

— Віра в Бога.

— Проблема кохання.

— Справедливість і кара.

— Батьки і діти.

— Життя і смерть.

Вікторина

•  Скільки дітей народила Марія? (7.)

•  Хто вві сні побачив майбутнє Марії та її дітей? (Гнат.)

•  Як звади першого Маріїного сина? (Роман.)

•  Скільки років служив Корній на флоті? (7.)

•  Хто з Маріїних дітей найбільше схожий на Корнія замолоду? (Максим.)

•  Ким був за фахом Маріїн батько? (Каменяр.)

•  Як звати Маріїну матір? (Оксана.)

•  Під час якого свята побратися Марія і Гнат? (М'ясниці.)

•  Яке слово найчастіше повторює Гнат за будь-яких обставин? ("Ет!")

•  Коли Корній уперше заплакав? (Коли йшов на війну з "гапонцем".)

•  Під час якого свята згоріла Маріїна хата? (Ве­ликдень.)

•  Скільки грошей пропонував Гнат Марії після пожежі? (200 карбованців.)

•  Кого зі своїх дітей Марія й Корній любили найбільше? (Надію.)

•  Де під час війни служив Максим? (В обозі.)

•  Хто ініціатор розправи над матросами, які чи­нили глум у церкві? (Корній.)

•  Твори якого письменника найбільше любив читати Лаврін? (А.Кащенка.)

•  Чого вимагана радянська влада від України? ("Хліба, хліби і хліба!")

•  Кому належать слова: "Нема кінця нашому життю"? (Гнатові.)

•  Скільки прожила Марія? (26 258 днів.)

•  Яку смерть селяни вважають найстрашнішою? (Смерть від голоду.) .

 

Марія — ім'я, що із прийняттям християнства стало традиційним в українській культурі. Вживання його в літературі й релігійному фольклорі пов'язане з асоціаціями, які викликає у свідомості читача. Мати Божа. Символізації імені сприяють також народні уявлення, пов'язані з Марією як Матір'ю Божою. Діва Марія у східних слов'ян — це передусім "мати", "покровителька", "заступниця". Ставлячи жінку-матір у центрі трагічних подій, У. Самчук намагається передати її почуття, її страждання як Берегині роду людського, Берегині народу, що стоїть над прірвою.

Роман є суворим описом життя героїні твору протягом усіх днів її існування. Образ Марії підноситься до символу біблійної Діви Марії, Богоматері і многостраждальної України.

Героїня У. Самчука рівна по духу Марусі Богуславці чи Роксолані, тільки доля випала їй звичайна, буденна і складна. Сам автор показує величезний потенціал духовної та фізичної сили героїні, її прагнення жити, радіти всупереч усім труднощам. Та майже паралельно з оптимістичними нотками вже чуються тривожні удари долі, відлуння похоронного дзвону. Навіть маленьку дівчинку звуть не Марусею, Марійкою чи Марічкою, а тільки Марією, іменем, яке перекладається з грецької — "гірка".

Зверніть увагу на слайд  і поясніть, чому саме так  я зобразила життя героїні.

Домашнє завдання: прочитати твір, записати у зошит відгук від прочитаного. Скласти та записати паспорт твору

 

19.12.2022

Контрольна робота №3

Контрольний класний твір (есе)

Робота за творчістю вивчених авторів. Модерна драматургія. М. Куліш. «Мина Мазайло». Перлини західноукраїнської літератури. Б.-І. Антонич. «Зелена Євангелія», «Різдво», «Коляда». Осип Турянський. «Поза межами болю»

 

ТЕМИ (обрати будь яку):

·        «Не ім’я красить людину, а добрі діла» (за твором Миколи Куліша «Мина Мазайло»).

·       Поміркуйте, чому поезію Богдана-Ігоря Антонина називають гімном гармонії природи, весни, землі. Проілюструйте прикладами.

·       У передньому слові до твору «Поза межами болю» Осип Туринський зазначив: «Це був злочин, якого люди і природа допустилися на нас і який і нас приневолив стати злочинцями супроти духа людства». Як ви розумієте ці слова? Свою думку обґрунтуйте.

·       Лесь Танюк зазначив, що у творі Миколи Куліша «Мина Мазайло» «мовна проблема... не головна... — вона лише зовнішній сюжет «дискусії з національного питання». Чи погоджуєтеся ви із цією думку? Свою позицію обґрунтуйте.

·       «Поєднання християнських і язичницьких мохи віз у творчості Богдана-Ігоря Антонича».

·       Поміркуйте, чому Осип Туринський дав твору назву «Поза межами болю»? Свою думку обґрунтуйте.

 

16.12.2022

Тема. Осип Турянський. «Поза межами болю». Загальнолюдські мотиви і гуманістичні цінності. Біологічні інстинкти  і духовна воля до життя. Ідея перемоги духа над матерією.

 

 

Убивство 28 червня 1914 року ерцгерцога Франца Фердинанда, спадкоємця австро-угорського престолу, і його дружини герцогині Софії Гогенберг у Сараєво сербським гімназистом Гаврилою Принципом.

Це стало  приводом до Першої світової війни.

Що вам відомо про цю війну? Хто в ній брав участь?

Ця війна – одна з найкривавіших в історії людства. Велася між Троїстим, згодом Четверним союзом (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина, Болгарія) і Антантою (Росія, Англія, Франція).

У ході війни до Антанти приєдналися Італія, Румунія, США. Для всіх сторін війна мала загарбницький, несправедливий характер.

Що відомо про Україну у часи війни?

Уроки війни значна частина України перетворилася на райони запеклих бойових дій (Галичина, Закарпаття, Буковина, Поділля, Волинь). Територія кілька разів переходила із рук у руки. Це призвело до значних жертв серед мирного населення.

Багато українців брало участь у цій війні.

Одним із них був письменник, перекладач, літературний критик, педагог, доктор філософії Осип Турянський, із творчістю якого ми сьогодні познайомимось .

 

Біографія

Народився 22 лютого 1880 року в селі Оглядів (нині Радехівський район Львівської області) у родині тесляра. Був найстаршим серед 8 дітей. За допомогою сільського вчителя вступив до Львівської української гімназії. Матеріальне становище сім'ї було важким, тому Осип заробляв гроші репетиторством і навчався. Потім 1907 року закінчив філософський факультет Віденського університету. Там же захистив докторську дисертацію. Здобув науковий ступінь доктора філософії. Працював учителем середніх шкіл Галичини.

У літературі дебютував 1908 року новелами "Курка", "Ей, коб були мене вчили", "Де сонце?" в альманасі віденської «Січі».

З 1910 року викладав українську мову та літературу в Перемишлянській гімназії. Того ж року одружився з дочкою депутата Віденського парламенту - Стефанією. Згодом в них народився син Мирослав, який став чемпіоном з шахів у Львові, а з 50-х років ХХ ст. належав до шахових майстрів США.

Восени 1914 року був мобілізований в австрійську армію й відправлений на сербсько-австрійський фронт. У 1915 році потрапив до сербського полону. Перебував у таборі для інтернованих на італійському острові Ельба.

Пережите в сербському полоні відтворив у повісті-поемі «Поза межами болю» (1917). Цей твір, написаний у стилі експресіонізму, став видатним явищем української модерної літератури.

Після повернення з Італії до Австрії викладав право у Віденському університеті, потім працював у Галичині, займався видавничою та педагогічною діяльністю.

У 1922 письменник завершує роботу над памфлетом "Дума пралісу"

У 1923 році Осип Турянський повернувся додому і працював директором Яворівської, Дрогобицької, Рогатинської гімназій, де викладав німецьку, французьку, латинську мови.

У цей час перекладає вірші Шандора Петефі, Ґенріга Гейне, Вільяма Шекспіра.

Підірване сербським полоном здоров'я швидко тануло, і 28 березня 1933 року у Львові письменник помер. Похований на Личаківському цвинтарі у Львові. Тільки через п'ятдесят років його ім'я та літературна праця були гідно пошановані.

 

 

1.     Історична основа твору

Будучи свідком жахливих подій під час перебування в полоні,  Осип Турянський майстерно розкрив внутрішній стан героїв у межових ситуаціях вибору, що постає перед кожним із них. Не розказати про це О.Турянський не міг. Він вважав це зрадою по відношенню до загиблих товаришів. У передмові до твору він напише (увага на відео):

https://www.youtube.com/watch?time_continue=37&v=c_WT-0VGMMw

2.     Умовність зображення

Конкретний історичний епізод Першої світової війни  автор використав для художнього узагальнення, для створення іншої художньої реальності.

Відшукайте слова/словосполучення  в тексті, які підкреслюють, що події відбуваються мовби поза простором і часом. тому що порушуються проблеми вічні й загальнолюдські.

 Поза межі людського болю — у країну божевілля і смерті. Поміж небом і землею

3.     Дослідження людської душі , мотиву боротьби між духом і тілом з опорою на зміст твору

 

Саме на межі землі і неба, життя і смерті розкриваються характери людей, люди показують своє єство. Так відбулося і у творі. Що ж це були за люди? Назвіть полонених героїв (7).

Оглядівський - українець

Добровський - українець

Пшилуський - поляк

Сабо - угорець

Штранцінгер - австрієць

Бояні - серб

Ніколич  - серб

 

Усі вони мають спільних ворогів, це голод , холод, найтяжчий ворог – безнадійність. Але кожен по-різному виносить ці випробування.

Внутр. стан героїв автор передав за допомогою худ. засобів, елементів поетичного синтаксису.

 

Все це визначає жанр твору – поема у прозі. Прочитаймо визначення

Теорія літератури

Поема в прозі (повість-поема) — ліро-епічний твір, у якому наявний розгорнутий динамічний, напружений сюжет, використовуються ліричні та епічні засоби у відображенні дійсності, розкривається внутрішній стан героїв, паралельно з образами, що входять у розвиток сюжету, є образ ліричного героя; написаний у прозі.

 

Спробуймо поринути у мікрокосмос героїв.

 

Сабо – активний песиміст, виразник грубої інстинктивної волі до життя. Він бачить право сильнішого над слабшим і вдається до первісного закону боротьби за існування. Він усвідомлює всю дикість своєї натури: « Ти (гроші –авт)  - це бідний, нужденний пес Сабо, злий і глупий, з тебе негідний, безчесний обірванець, не ліпший за тих, яких ти кинув на смерть». Навіть у смерті він всіх проклинає: «Всі прокляті».

Сабо: «Самотня людина ніколи не може бути щаслива». «Ти(гроші),безцінний, нужденний шматок паперу.»

Сабо відповів зі спокійною жорстокістю:

-        Незабаром найдеться між нами не один труп, менше, або більше… Одначе треба, щоб це сталося вже скоріш…

-        Як ти це міркуєш?.. – шепнув Ніколич і з жахом подався назад.

-        Віддирання шматків одежі безцільне. Сентименталість – смерть. Тверезо думати! Сяк чи так , один із нас найскоріше згине…»

Сабо відвернув самогубство Бояні.

Що ж живить Сабо,завдяки чому так довго тримається, але все ж гине?(Інстинктивна воля до життя)

 

Що могло врятувати героїв від смерті? (вогонь)

Чому для них вогонь був спасінням? (Найперше – це нагрітися; можливо, хтось уночі побачить вогонь. Усі герої починають стрибати, танцювати

 

Саме він пропонує стрибати біля вогню. Перегляньте епізод із однойменного фільму 1989р  Режисера Ярослава Лупія ) та скажіть, що Що об’єднує всіх людей у критичний момент? Страх смерті.

А чи може людина керувати своїм внутрішнім станом, вчинками в пориві страху?

Танець життя і смерті «Серед виру танцю, крику, почувань  тяжко розібрати, де кінчився розум, а починалось божевілля.» У чому воно виражалося? (думки про самогубство, людоїдство) інстинкт самозбереження чи прагнення до перемоги над собою?

 

 

2.  Ніколич

Ніколич – м’який, лагідний; «Життя таке гарне!». Хоче жити не для себе – для родичів і науки. Це він змушує здригнутися товаришів перед людоїдством, він підтримує побратимів у останні хвилини. «Хай згину, а людського тіла не буду їсти, й ніхто з вас не їстиме» наче промінь світла прошиб темні метри душі; як усе діється, коли дух переміг тіло  Ніколич жалкує, що не зміг виконати свою місію у цьому житті,

- бачить у житті світлі моменти

-Що підтримує так довго?(Любов до життя, рідних)

-Серб Ніколич говорить: «Ось тут між нами заступлені народи, котрі себе ненавидять і поборюють. А проте ми, їх сини, почуваємо себе тут, наче брати. Ми тут уже здійснили ідеал братньої прихильності і любові.

(Безглуздість війни. Прості люди не відчувають ненависті, ворожості, причиною війни є амбіції, непорозуміння верхівки)

 

3.Бояні - фізично найслабший

Опановує лише одна думка: блискавична смерть. Попросив передати якісь гарні слова його мамі й заспокоїти її, що помер він у теплій хаті на м’якій постелі

«смертельно вичерпаний». Перший, хто впав у «танці смерті». Остання думка про матір: « І у сні не чув болі, не видів смерті, лише усміхався радісно, бо його лице чуло биття серця в теплій материній груді».

Добровський про смерть товариша: « Прокляте те життя, в котрому слабший мусить згинути, щоб дужчий міг жити».

Ось тут вперше лунає думка про те, що світ людський мало чим відрізняється від світу тваринного.

 

4. Пшилуський – «польський шляхтич», якого зрадила дружина. Ця зрада спочатку дає йому сили у таці смерті («… я її копаю… копаю…», а потім убиває його: «Я все їй прощаю перед смертю, її злочину проти дітей не можу простити ( цілувалася з коханцем при дітях. Авт..)...Сейчас застрілю її як…».

Поляк Пшилуський не виявляє прагнення вижити, бо він зраджений дружиною. Йому нікуди повертатися, бо сім’я зруйнована. У своїх мареннях Пшилуський бачить, як син відштовхує від матері її коханця. І у стані марення Пшилуський умовно вбиває свою дружину і її коханця.

До кого звернені останні слова героя?

Що чи хто убив у Пшилуського волю до життя?(Зрада дружини,утратив ціль життя)

- Що жахає у його смерті? Чому так?(Так і не відпустив минуле, не пробачив)

 

5. Добровський – у минулому організатор балів оптимістичний песиміст, сильна, горда, чесна людина. Скептик, Фізично найдужчий, а тому має силу іронізувати над товаришами, в той же час підтримуючи їх. Це він «влаштовує» бал під час «танцю смерті» (зачитати уривок), підтримує Оглядівського, коли той під час марення бачить у дерев’яному корчі дружину і сина.

 

Добровський: «Тяжко конати серед грому гармат. серед голоду й холоду, а ще тяжче жити серед нікчемності й хамства сучасних людей».

 

Ненавидіть війну: «Хотів би я розбити скам’яніле небо і скинути всіх богів у цю безодню. Хай би боги, царі і всі можновладці, що кинули людство у прірву світової війни, перейшли оце пекло мук, у якому люди караються! Хай би вони самі відчули і пізнали бездонну глибінь людського страждання! Тоді боги стали б людьми, а люди братами

 

Іронізує, має організаторські здібності, гордий, не показує свого безсилля, загинув від пострілу своєї ж рушниці.

Добровський обізвався до Штранцінгера: Ми з тобою останемось. Добровський на дав спалити скрипку Штранцінгера.

 Він один помирає при свідомості:» Не чую вже охоти ні сили до нічого…».

Чому у найсильнішого Добровського зникає воля до життя?

 «Не чую вже охоти ні сили  до чого…Моя душа все плаче за втраченою вірою в женщину і в людину»)

Саме в уста Добровського автор вкладає одну з провідних думок твору  (відео): «Коли у тьмі і в хаосі, в якому ми мучимося, тліє іскра якої-небуть ідеї, то твоя огненна любов до життя й до його вищих цінностей переможе смерть.»)

 

Герой, який помирає останнім

 

5.     Штранцінгер –

«Я – австрієць. У минулому – скрипаль. Доля розпорядилася так, що потрапив до полону. Куля забрала в мене очі. Як і інші, я хотів жити і при першій можливості я тікав з товаришами. Я вдячний їм, що вони не залишили, вони мене тягнули за собою, як їм не було важко. Ми всі стояли перед вибором: хто перший. Вогнище догорало, я не бачив, але відчував погляди на собі, на скрипці. Кожен хотів жити, ніхто не хотів помирати. По-перше, ноги мене не слухали, ледве рухався, чотири кроки вперед, чотири назад. Мені було жаль, я змушений був розлучитися зі скрипкою, підтримати вогнище, хоч це була моя остання втіха, останній акорд не лише струни, але й  життя.

Я не вірю, що люди є добрими і злими: вони є тільки нещасливі і щасливі.»

Чому сліпий скрипаль вважає, що не має злих і добрих людей? Чи можна ототожнити поняття «добро» і «зло» з поняттями «щастя» і «нещастя»?

(Штранцінгер вважає, що добра людина повинна завжди бути щасливою і на його шляху зустрічалися більше добрих людей).

 «живий пам’ятник своєму власному минулому» (С. Пінчук). Його сила – сонце, яке він бачить своїми сліпими очима, і скрипка – голос його серця.. Він мав би померти раніше від інших через свою недугу, та, проте, тримається довго: «Є сонце в житті» - це віра у творчі сили життя: « Вони чули, що з темних ям його очей пливе щось таємне, могутнє. Якась невмируща сила людської душі». «Люди не є злі.. не є добрі. Люди тільки нещасливі і - щасливі» (Штранцінгер).

 

Що допомагає так довго триматися цьому фізично виснаженому чоловікові, що має ще й недугу-сліпоту?(Його сила- сонце,яке він бачить своїми сліпими очима, і скрипка- голос його серця)

 

Штранцінгер проголошує:

-Є сонце в житті!

І потім…відгоміння в серцях помираючих:

-Штранцінгер, покажи нам сонце!

Отже,сонце виступає символом життя.

-Останнім акордом, «піснею життя» стала гра Штранцінгера на скрипці. Символічною є пісня Штранцінгера-‘’пісня вічності‘’, через яку передано ідею великої сили мистецтва, ідею вищості духовного над матеріальним.

-А в якому ще творі проголошено вищість духовного над матеріальним?

-У ‘’Лісовій пісні‘’ Лесі Українки

 

6.     Оглядівський   (зверніть увагу на прізвище) село, оглядає – спостерігає, один із псевдонімів

У творі Оглядівський уособлює самого автора. Оповідь від першої особи. Тому спробуйте представити психол. портрет від 1 особи.

Через нього іде авторське осмислення життя і смерті.

Дуже голодний Оглядівський, знайшовши в кишені шматок цукру,розділив його на всіх,

Апофеозом гуманізму є намагання Оглядівського зігріти задубілі від холоду пальці скрипаля Штранцінгера.

(Оглядівський живе спогадами про сім’ю,

Оглядівський: спокійний, врівноважений, глибоко сприймає горе товаришів, слабкий фізично, вижив.

 

Чому виживає саме Оглядівський? Що є рушійною силою його волі до життя?(Його веде надія-образи сина і дружини; прагнення їх захистити,віра в перемогу добра)

-

Виживає, бо веде його надія – образи дружини і сина. Герой іде до них крізь страшні випробування. Необхідність їх захистити – провідна рушійна сила його волі до життя.

 

Саме дружині й сину присвячено твір

 

 

6. Зверніть увагу на ці терези. Вони уособлюють вагання, які поставали перед кожним із героїв. Але врешті-решт що переважає в кожному з героїв?

Опинившись у неймовірно трагічних ситуаціях, люди не втратили найголовнішого  - гуманізму, любові до життя, дух переміг тіло матерію!

(Люди різних національностей однаково ненавидять війну, насилля, виявляють співчуття, розуміння, підтримку. Отже, поема просякнута гуманістичним , життєствердним пафосом, який має загальнолюдський, всеохопний характер)

 

Висновок. Художніми образами своїх героїв О. Турянський утверджує ідею безглуздості імперіалістичної війни, в якій немає народу-переможця, бо всі народи переможені, потоптані, всі потрапили у жорстоке мливо війни.

 

Ідея твору.  (Засудження війни; возвеличення духовного вдосконалення людини)

 

 

А зараз перегляньте уривок із пісні гурту  Тартак «Жити». Чи пов’язана ця пісня із твором?

https://www.youtube.com/watch?v=sDHGGB1NReU

 

Не зважаючи на весь трагізм, твір є життєствердним, ніколи не потрібно втрачати любов до життя, віру в себе, силу духу, надію.

 

Домашнє завдання ст. 140-150 – опрацювати матеріал за підручником. Записати біографію автора, відомості з ТЛ (ст. 142), прочитати повість –поему ст. 145

 

Заключне слово

Завершити наш урок я хочу словами Осипа Турянського: «Коли наша боротьба за волю така важка і кривава, то не падаймо ні на хвилю в темряву розпуки, бо

Через сльози і терпіння

Шлях веде до просвітління:

Хто боровся, скутий тьмою,

Тому сонце — мрія мрій.

12.12.2022

«Зелена євангелія» - нерозривна єдність природи і людини, ідея життєствердження, поєднання язичницьких мотивів із християнськими («Різдво», «Коляда»), роздуми над поезією Б. -І. Антонича

www.youtube.com/watch?v=iFrxvKPNOF8&ab_channel=Всеукраїнськашколаонлайн

Опрацювання поезії «Зелена Євангелія»

Антонич часто звертався у віршах до християнської міфології, вірувань давніх слов'ян. Переплетення античності та язичництва (поганства) зображав як великий колообіг життя у Всесвіті. Поет жив не днями, місяцями, а забігав у просторі часу на цілі століття наперед. За Антоничем, земля — це стихія, а людина — її частинка, а не володар.

1.2. Виразне читання поезії

https://www.youtube.com/watch?v=GARUFfJn1ps&ab_channel=%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%9B%D1%96%D0%B1%D0%90%D1%83%D0%B4%D1%96%D0%BE%D0%BA%D0%BD%D0%B8%D0%B3%D0%B8

1.3. Поміркуйте

✵ Як зрозуміли ви поезію? (Асоціативно. Поет весни Антонич порівнює пору року із каруселлю, яка дозволяє нам захоплюватися мінливими рухами, що крутять колесо. Мрію і красу уособлюють символи зими — білі коні, вони наввипередки втікають. Лемківщина — самобутній, незвичайний край давнини й незбагненної природи. Село — місяць — ясеновий стіл — це ніби у Шевченка асоціативний ряд «природа — людина» у «Садку вишневому коло хати». Село — гірська лемківська місцевість, місяць — червоний тюльпан, як несподіване порівняння, стіл із ясеня — символ слов'янської гостинності, багатства (дзбан із сонцем). Сонце — цілюща енергія, джерело життя. А що ж наливали лемки у глиняний дзбан? Можливо, молоко, щоб насолодитися смаком життя, а над парою цілющого напою — свіжий запах морелі, який асоціюється із бджолами. Паронім сонце — сон це змушує нас сприйняти поезію ніби кольорове сновидіння. Антонич одним із перших в українській літературі подає уже засвоєну авангардистську течію — естетику сюрреалізму)

✵ 2. Опрацювання поезій «Різдво,

https://www.youtube.com/watch?v=LmZK-p_Uz4E&ab_channel=%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%9B%D1%96%D0%B1

«Коляда»

https://www.youtube.com/watch?v=uJChq8grAOM&ab_channel=%D0%94%D0%BE%D0%B2%D1%96%D0%B4%D0%BD%D0%B8%D0%BA%D1%86%D1%96%D0%BA%D0%B0%D0%B2%D0%B8%D1%85%D1%84%D0%B0%D0%BA%D1%82%D1%96%D0%B2%D1%82%D0%B0%D0%BA%D0%BE%D1%80%D0%B8%D1%81%D0%BD%D0%B8%D1%85%D0%B7%D0%BD%D0%B0%D0%BD%D1%8C

2.1. Виразне читання поезій

2.2. Поміркуйте

✵ Чи має право Антонич у цій інтерпретації змінювати біблійний текст? (Б. -І. Антонич не погоджувався, коли його називали безрозсудним поганином самого почування, адже він не вдавався до «оязичнення християнства» чи — навпаки. Часто в одному творі з'являлися мотиви двох вір, як у вірші «Різдво», де сюжет християнської містерії, мов мереживо язичництва, розгортався на українському ґрунті. Те, що біблійну легенду про народження Христа поет розкрив по-своєму, не треба розуміти, як святотатство, це відчуття близькості своєї до Сина Божого, єдності з тим, хто взяв на себе гріхи людства й постраждав за нього)

✵ Доведіть, що віршем «Різдво» Антонич уславлює Лемківщину й лемків? («Різдво» — шедевр лірики поета. Дійсно, незвичайний гірський край — Лемківщина, з її язичницькими повір'ями й поклоніннями. У цій поезії лемки схожі на волхвів, на Різдво лемки з хлібом і свяченою водою заходять у кожен двір і освячують його. Язичницький знак — місяць — «золотий горіх» символізує тяжкий шлях, який пройде Син Божий)

✵ Яка з поезій характеризує світогляд поета? («Коляда», як і «Різдво», — це вершинний твір. Син священика, Богдан Антонич вірить у Бога, автор описує народження Ісуса Христа, його майбутнє — «синь незнана». Образ Марії — «Ясної Пані» із наляканими очима, «наче у сарни», віщують майбутні страждання: «плаче Пані, снігом стелиться життя», а «Дитя» ще спить. Д. Павличко писав: «Антонич думку про минущість усього живого вкладає в похвалу життю як єдиній вічності»)

✵ Чи є в поезії Антонича місце для людського серця? (Звичайно. Життя життям, а поезія створюється струнами серця. У «Привітанні життя» (ранній збірці) ці струни грубшали і натягувалися все сильніше, а серце рухалось від поезії зір до поезії сонця» (за М. Наєнком). В естетиці Антонича гармонія досконалості природи пов'язана з філософією буття: «Цвісти й горіти, в пустку світу світу з красою йти, щоб краще жити»)

✵ 

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Опрацювати матеріал на ст. 137-138, зробити конспект. Виконати 12 завданнь на ст. 138-139 (1,2 на ст. 139)

Прочитати повість-поему О. Турянського «Поза межами болю».

 

09.12.2022

Перлини Західноукраїнської літератури. Автономність, відкритість зарубіжним традиціям і новітнім процесам, розвиток української літератури в Західній Україні до 1939 р. Богдан-Ігор Антонич. Коротко про митця. Аполітичність, наскрізна життєствердність, метафоричність і міфологізм поезій; екзотика лемківського краю в контексті вселюдських мотивів. Лемківська конкретика як джерело образних асоціацій. «Зелена євангелія» – нерозривна єдність природи і людини, ідея життєствердження, поєднання язичницьких мотивів із християнськими  («Різдво», «Коляда»).

 

 

https://www.youtube.com/watch?v=W0VaYDj2s2U&ab_channel=%D0%92%D1%81%D0%B5%D1%83%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%D1%88%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B0%D0%BE%D0%BD%D0%BB%D0%B0%D0%B9%D0%BD

 

1. Створення узагальненого портрета літератора Західної України

1) Західна Україна у добу сталінських репресій бере на себе місію творця нової української літератури.

2) Література Західної України має виразну європейську спрямованість.

3) Авторитетними для молодшого покоління стають Ольга Кобилянська та Василь Стефаник.

4) Літератор Західної України має бути: інтелігентом, мати письменницьке коріння, ґрунтовну освіту, бажано європейську, високу національну свідомість, самостверджуватися в ім’я України.

2. Оглядове ознайомлення з розвитком літератури в Західній Україні в 30-ті роки XX ст.

До 1939 р. Україна мала зовсім інший вигляд. Після поразки визвольних змагань західноукраїнські землі опинилися у складі Польщі, Румунії та Чехословаччини. Східна Галичина й Західна Волинь стали частиною Польщі. Румунія володіла Північною Буковиною, а також землями Бессарабії, які нині входять до складу сучасної Одещини. Чехословаччина загарбала Прикарпатську Русь. У 1939 р. відбувся черговий переділ Європи, внаслідок якого більша частина західноукраїнських земель перейшла до УРСР.

Акт воз’єднання, на жаль, не можна було назвати здійсненням віковічної мрії українського народу, бо воно принесло на Західну Україну сталінізм. Зазнаючи національних утисків, українське населення на окупованих землях не лише зуміло зберегти мову, культуру, звичаї. За межами України розвивалася національна література, яка засвідчувала відкритість зарубіжним традиціям і новітнім процесам. Серед поетів виділялися Роман Купчинський, Олег Бабій, Юра Шкрумеляк, Микола Матіїв-Мельник, з молодшого покоління — Богдан Кравців, Б.-Ігор Антонич, Святослав Гординський.

Письменники розділилися на три основні групи:

□  журнал «Вісник» згуртував довкола себе прихильників націоналістичного напряму: Улас Самчук, Олесь Бабій, Юрій Клен, а також поетів так званої квадриги — Євген Маланюк, Олег Ольжич, Олена Теліга, Леонід Мосендз;

□  молоді пролетарські письменники об’єдналися в літературно-мистецьку групу «Гроно» й видавали у Львові журнал «Вікна». До них приєдналася група «новошляхівців», які гуртувалися довкола журналу «Нові шляхи», редагованого Антоном Крушельницьким;

□  найбільшим угрупованням стали письменники ліберальної орієнтації, до нього входили: Петро Карманський, Юра Шкрумеляк, Ірина Вільде, Богдан Лепкий, Наталена Королева, Андрій Чайковський, Катря Гриневичева.

Галичина, зокрема Львів, став центром українського літературного життя Західної України. У 1920-1930-х р. було створено літературні угруповання західноукраїнських письменників навколо журналу «Вісник» (редактор Д. Донцов), тижневика «Назустріч», засновником якого був відомий критик М. Рудницький, і часопису «Дажбог».

 

На карті сучасної України не знайдемо Лемківщини, бо її там немає. А народ, який жив обабіч Карпат до 1947 р., називався лем-ками. Ніщо не вплинуло на їхню самобутність, навіть полонізація. У 1920-х р. тут панували проукраїнські настрої. Друга світова війна розділила Лемківщину на північну територію, яка потрапила до Польщі, та східну — до УРСР. Жителів було вивезено із предковічних земель:

Скільки раз тебе нам

Народили весни,

Світку ти карпатський,

Світку наш чудесний!

 

Опрацювання життєпису Б.-І. Антонича

Запишіть у зошит:

 

1. Прізвище, ім’я.

2. Дата народження.

3. Місце народження.

4. Національність.

5. Освіта, науковий ступінь.

6. Рід діяльності.

7. Поетичний доробок. -        

 

Словникова робота

Асоціативність — це зв’язок уявлень чи відчуттів, коли одне з них викликає у свідомості низку інших, подекуди суб’єктивних.

Міфологізм — те, що має стосунок до міфології — науки про міфи (легенди, сказання, в основі яких лежать вірування давніх народів про походження Землі, Всесвіту, явищ природи; про богів тощо).

Ротація — скорочена назва машини для друкування газет у XIX столітті.

 

Першу поетичну збірку «Привітання життя» Антонич видав у 1931 р., коли ще навчався у Львівському університеті, де посилено студіював україністику. Писати почав дуже рано, тому друга з’явилася по закінченню філологічного факультету (1934 р.), а називалася вона «Три перстені». Взагалі, 3 — магічне число, а перстень символізує коло, досконалість, нескінченність, замкнутість. Одержуючи за книжку літературну премію І. Франка, Антонич сказав: «Несмілий підходжу до традиції моєї землі. Це не значить, щоб я національний стиль розумів як щось скам’яніле і неосвіжувальне. Тут тобі хвала, сивобородий Уолте Вітмене, що навчив мене молитися стеблинам трави».

Хлопець захоплювався світовою й українською класикою, перечитав у польських перекладах твори всіх Нобелівських лауреатів, тому оспівує ідею єдності й незнищенності світу, спираючись на рідний фольклор. Перші збірки поета позначені впливом неоромантизму з пізнішим переходом до експресіонізму. Антонин у другій половині 30-х років — майстер сугестивної, асоціативної лірики. Його твори, як і раннього Тичини, мажорні та музикальні.

 

            ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Опрацювати і записати біографію автора ст. 132-139

Вивчити напам’ять одну з поезій Б.-І. Антонича (на вибір). 

05.12.2022

 Тема. Микола Куліш «Мина Мазайло». Сатиричне викриття бездуховності обивателів, що зрікаються своєї мови, культури, родового коріння. Драматургічна майстерність автора.  Актуальність п’єси у наш час.

 

Раби – це нація, котра не має Слова
Тому й не зможе захистити себе.
О. Пахльовська

1.Інтелектуальна розминка «Мозковий штурм»

·       У якому році була написана п’єса і де вперше опублікована?  (П'єса написана 1928р. а вперше опублікована в журналі "Літературний ярмарок" 1929р.);

·       У якому році і де її було поставлено? (Навесні цього ж року її було поставлено в Дніпропетровську, Харкові, Києві);

·       Жанр п’єси «Мина Мазайло» (сатирична комедія – це твір , у якому за допомогою сатиричних засобів різко висміюються суттєві суспільні вади, зображуються смішні(комічні) події, персонажі.);

• Як сам автор визначив жанр своєї п’єси? (філологічний водевіль);
• У чому полягає конфлікт (в прагненні головного героя змінити свій соціальний статус).

Висновки. М.Куліш як письменник, суспільний діяч і просто українець не міг залишитися байдужим до змін у суспільстві, намагався про них розповісти. У драматичному творі це було можливим тільки через висловлювання героїв. До речі, саме за твір «Мина Мазайло» М.Куліша називають провидцем. Як ви гадаєте, чому?

 

2.Поміркуємо

-Про що можуть розповісти наші прізвища? (Про професію пращурів, їхні здібності та звички, характер, особливості зовнішності тощо).

-Що змушує людей змінювати прізвище? (Немилозвучність, значення, яке принижує його носія).

-Чи є підстава для цього в головного героя твору? Що означає його прізвище? (Корінь Маз – засвідчує здібності предків до малювання).

-А є він винятком у своєму бажанні змінити прізвище?

-Що ж відбувалось тоді в Україні  з людьми, якщо вони зважувалися відректися від свого роду, коріння, нації?

 

Урок розпочнемо рядками Ю. Смолича, українського письменника:"Куліш - талант світового масштабу. У сучасній йому драматургії він не мав собі рівних". Варто відзначити: драматургія 20-30- рр. XXст., як і вся епоха цього періоду,- унікальна: велична й водночас трагічна. Твір "Мина Мазайло" змушує замислитися над проблемами сьогодення, коріння яких сягає в далеке минуле.

Через тридцять років після написання М. Кулішем «Мини Мазайла» літературознавець

Ю. Лавріненко висловить думку: «Мина Мазайло» — класичний зразок політичної комедії «дискусійного» жанру. Персонажі схоплені в таких найсуттєвіших і оголених їх рисах, що цілий ряд типів остався в пам’яті глядача, немов маски старого вертепного українського театру. Як завше, Куліш виявив тут себе також майстром гротеску і пародії (напр., пародія на радянський тип дискусії в третій дії п’єси)».

На сьогоднішньому уроці ми теж поміркуємо, посміємося над невмирущими типами комедії М. Куліша, подивуємося майстерності автора в їх творенні. А також ми маємо відповісти на питання, яке поставив автор у п’єсі

 

         Тема нашого уроку «Микола Куліш. «Мина Мазайло». Сатиричне викриття бездуховності обивателів, що зрікаються своєї мови, культури, родового коріння. Драматургічна майстерність автора.  Актуальність п’єси у наш час». Наша мета через образи твору довести, що люди, які зрікаються рідної мови, відцуралися свого роду. Такі люди духовно бідні. Їх життя немає сенсу. Для цього ви будете на уроці критиками, філологами, літературознавцями, дослідниками.

Опрацювання епіграфа. Епіграфом уроку є поетичні рядки О. Пахльовської.

-        З'ясуймо, чи суголосні рядки з життям?

            Миколу Куліша називають творцем «модерної драми». Але драматург змушує й сьогодні сприймати один із своїх кращих творів не очима, а серцем. Читати й перечитувати його, сміятися і замислюватися над проблемами сьогодення, які корінням своїм сягають у далеке минуле. Сюжет п’єси відомий ще з часів Мольєра і Карпенка – Карого. Та в Миколи Куліша він заіскрився новими барвами. Геній Миколи Гуровича Куліша перекинув міст між епохами, й доки будуть жити Мини, що роду свого не пам’ятають, буде ця п’єса актуальною.

  Сюжет комедії гострий, напружений, а його герої непередбачувані у своїх вчинках, типові і разом з тим неповторно – самобутні.

 

Схарактеризуйте героїв, драматургічну майстерність автора.

I. Складання характеристики до образу Мини Мазайла –письмово, відповіді на питання усно

1)Що ви дізналися про Мину Мазайла з твору? З якою метою він хоче змінити собі прізвище?

2) Як ви вважаєте, чи може людина, змінивши своє прізвище, стати кращою?

3) Які риси характеру мав головний герой п’єси?

4) Виразне читання уривка, у якому Мина Мазайло висловлює незадоволення своїм прізвищем.

Мина був кар’єристом, заради кар’єри він зрікається свого роду, невихований, жорстоко ставиться до сина, не розділяє його думку.

Висновок.

           Харківський службовець Мина Мазайло, українець за походженням, вирішив змінити своє «плебейське прізвище» на щось милозвучніше. Мина сподівається, що тоді настане справді щасливе життя. Це дуже потрібно для його кар’єрного росту. Але разом із прізвищем відмовиться він і від свого українства, від «мужицтва» й стане одного судового дня Сиреневим, Розовим, Тюльпановим, на крайній випадок – Мазєніним. Саме в прізвищі він убачає причини своїх службових і життєвих поразок. «Мазайло» для нього, як камінь на шиї, тавро його соціального рабства.

II. Складання характеристики до образу Мокія–письмово, відповіді на питання усно

1)Що вам відомо про Мокія?

2)Чи можна Мокія вважати позитивним героєм?

3)Визначити основні риси його характеру.

4) Виразне читання за ролями уривка, де Мокій намагається українізувати Улю.

Мокій дуже захоплений українською мовою, вміє відстоювати власну думку, але через своє захоплення зовсім не звертає уваги на почуття Улі до нього. У суперечці з батьком грубий, жорстокий, невитриманий.

Висновок

          Син Мокій, «вдарений мовою», без п’яти хвилин комсомолець. У драмі виступає антиподом свого батька і мріє додати до «Мазайла» загублену половинку «Квач». «Мазайло – Квач» звучить для Мокія , як музика. Він чужий націоналізму та далекий і від інтелектуального пафосу комсомольців. Єдине, чим Мокій захоплений – це багатством української мови. Мовні симпатії Куліша зробили постать Моки ніби позитивною й такою, що виражає авторські ідеї, а позитивний герой з Моки – ніякий. Мока має дійсно глибокі знання. Його філологічні коментарі захоплюють і чарують. Але коли він говорить дівчині замість слів кохання «Ах ,Улю, давайте я Вас українізую!

 У суперечці з батьком Мокій грубий, жорсткий, нестриманий. У нестямі кричить: «З новим прізвищем у криницю!»

 

III Складання характеристики до образу тьоті Моті –письмово, відповіді на питання усно

 

Учитель.

1)Довести, що тьотя Мотя ненавиділа українську мову.

2)З якою метою вона приїхала в гості?

3)Визначити риси характеру цієї героїні.

4) Зачитати рядки, в яких вона висловлюється про «українізацію».

Невихована, хитра, лицемірна, безкультурна, груба.

Висновок

              Заскорузлості поглядів і ворожнечі до української мови, історії, культури можна лише подивуватися, її репліки смішні, але небезпечні. Побачивши на вокзалі напис українською «Харків», вона цілком серйозно питає: «Нащо , питаюсь, навіщо нам іспортили город?» Те, що в українській опері «Тарас Бульба» артисти співають по – українському, вона називає «безобразієм». Її докази мають незаперечну логіку: «Да єтого не может бить, потому што єтого не може бить нікогда!»

          Українська мова для неї – просто «австрійська вигадка». Убивчим за силою сарказму є висловлювання тьоті Моті: «По – моєму, прілічніє бить ізнасілованой, нежели українізірованой. Вона рознервувалася , коли Уля сказала, що її ноги відповідають «українському стандарту», бо відразу кинулася крадькома вимірювати свої.

Завдяки майстерності й таланту М. Куліша ім’я  «тьотя Мотя» перейшло в народі до розряду прізвиськ.

 

IV. Складання характеристики до образу дядька Тараса, Рини, Килини, Улі. -усно

1) За що виступає дядько Тарас, через що сперечається з тьотьою Мотею?

2) Визначити риси характеру цього героя.

3) Зачитати рядки,  в яких Дядько Тарас висловлюється з любов’ю до рідного краю, народу.

4) Якою є життєва позиція Лини, Рини, Улі (стисло, лаконічно).

       Дядько Тарас. Це теж гротескна фігура. Він виступає за збереження старого, патріархального, без урахування нових умов життя. Проте в суперечці, хто в кого «вкрав» слова, змінювати прізвище Мазайлові, дядько виявляється слабшим за тітку Мотю й здається на її милість. Є в нього й висловлювання , не позбавлені здорового глузду, продиктовані любов’ю до рідного краю, народу, глибоким знанням історії.

       Що стосується Килини й Рини, то це такі войовничі міщанки, які повністю поділяють зневагу свого чоловіка й татуся до всього українського. Вони постійно милуються собою перед дзеркалами, кокетують й охають та ахають, беручись за серце , як шляхетні дівиці. Між собою ж мати й дочка розмовляють грубо, з лайками та образами, кожна вважає себе розкішною за іншу, їхні повсякденні заняття – плітки, підглядання, обговорення нарядів та заздрість до тих , хто «добре влаштувався» в житті. Коли щось виходить за рамки їхнього розуміння та уявлення, воно піддається безстрашному осуду й навіть прокльону. Мати, дізнавшись про категоричну відмову сина міняти прізвище, пропонує: «І в кого він такий удався? У кого? Здається ж і батько, і я всякого малоросійського слова уникали…» Отже, ці два сатирично – комедійні персонажі – уособлення тупого й зрозумілого міщанського середовища часів М.Куліша.

          Трохи окремо стоїть у п’єсі постать Улі. Автор постійно підсміюється. Іронізує в ремарках:»Уля – як Уля». Тобто така. Як усі дівчата її кола. Вона самозакохано вдивляється в люстерко, емоційно – сентиментальна, мрійлива. Але мрії її поки що не простягаються далі «вигідної партії». Уля , як і її подруги, насторожено ставиться до української українізації, тож прагне хоч трохи змінити прізвище Розсохина, що звучало по – українськи Розсоха.

 

2. «Коло ідей»

- Визначте тему твору (зображення українізації й міщанства в Україні у 20-і роки XX ст.)

- Визначте ідеї твору.

(Розвінчання національного нігілізму, духовної обмеженості на матеріалі українізації (втілене в образах Мини, Мокія, дядька Тараса, тьоті Моті).

Сатиричне викриття бездуховності обивателів, що зрікаються своєї мови, культури, родового коріння.)

Головна ідея: засудження міщанства, національної упередженості й зверхності.

3.«Прес» - усно

·       Що спричинило філологічний конфлікт?

·       На який рівень поступово переходить суперечка?

·       Що б ви відповіли на питання (Чия мова краща?)? (“Краща” для кожного рідна мова).

·       Наскільки коректне, на вашу, думку, таке запитання? Поясніть. (Кожен повинен знати, любити рідну мову, захищати інтереси своєї нації).

·       Поряд зі словом «патріотизм» часто вживають слова “націоналізм”, “шовінізм”. Що таке «манкурт»? Пояснімо їхнє лексичне значення за словником.

Шовініст – людина, що обстоює ідею расової винятковості та розпалює національну ворожнечу й ненависть.

Націоналіст – той, що розпалює національну ворожнечу під гаслом захисту своїх національних інтересів і національної винятковості.

 Манкурт – особа, що відмовляється від свого народу, національності.

Патріот – віддана своїй вітчизні та народу людина.

 

·       Кого з героїв комедії можна вважати патріотом? Висловіть свою думку, аргументуйте її цитатами з п’єси. (тьотя Мотя – шовіністка; дядько Тарас – націоналіст; Мина Мазайло – манкурт).

·       Що можна сказати про Мокія? Чим він зайнятий щоденно? Як називають його інші члени родини? Як він  поводиться з коханою дівчиною?

Отже, автор  сміється з нього, не схвалює його поведінку. Чому? (Його боротьба за українську мову - це не конкретні дії, а захоплення зовнішньою формою проблеми, а не змістом)

-Зробімо висновок: які риси об’єднують цих героїв? (Бездуховність, міщанство)

-Отже, які моральні проблеми суспільства висміює автор у своїй комедії? (Шовінізм, націоналізм, манкуртство, бездуховність)

3.  Дослідницький практикум

Познайомившись зі змістом твору, розкривши характери дійових осіб, спробуємо визначити основні проблеми, які автор порушив у творі.

-Згадаємо проблему русифікації в Україні на початку ХХ століття, яку в 1920 році більшовицькі ідеологи намагалися прикрити так званою «українізацією».

П’єса написана на матеріалі , який був характерний для Харкова 1920 –х років.

Тому перша проблема комедії – мовна. 

На  вашому життєвому шляху зустрінуться тьоті моті, мини, рини, але не варто тихо погоджуватися з усім, ними сказаним. Треба вчитися не соромитися себе, передусім свого походження та родини.

Тому друга проблема твору – вміння відстоювати свою думку.

 Мокій і Мина, хоча батько і син, але в житті вони є антиподами. Вони весь час сперечаються. Треба вміти слухати один одного ,приймати спільні рішення, шукати «золоту середину».

Третьою проблемою п’єси є проблема стосунків між батьками й дітьми.

- Які б іще проблеми можна визначити? Напишіть короткими фразами у зошитах.

1.ставлення до мови;   

2. моральні проблеми;          

3. батьки і діти;
4. збереження родини як духовної цінності роду.
5. почуття меншовартості українців

-Пройшло майже сто років з того часу, як Микола Куліш написав цю п’єсу . Цікаво, чи існує мовна проблема у наш час? На це питання дадуть відповідь учасники ток – шоу «Знову слово!?»

4. Філологічне дослідження

Мова персонажів у п’єсі є одним із засобів їхньої характеристики. Проаналізувавши словниковий запас літературного героя можна зробити певні висновки.

Скажіть , будь ласка, що може засмічувати наше мовлення ? (суржик, російські слова, слова – паразити)

Словникова робота. Суржик – елементи двох або кількох мов, об’єднанні штучно, без додержання норм літературної вимови, нечиста мова.

Дослідження мовлення тьоті Моті

Дослідіть мовлення тьоті Моті, виявіть слова, які належать до ненормованої лексики.

(Іспортілі город, предсідателя, про мову споряться, ідійоти,газету завесті у рямці.)

5. Цікава інформація: «Правові підстави зміни імені та прізвища в Україні в ХХІ столітті».

  У нашій державі з 1 січня 2004 р. діє Сімейний кодекс України, в якому є окремі статті про зміну імені фізичної особи. Ім’я та прізвище може поміняти кожен громадянин України, який не має судимостей, не перебуває під судом або слідством і досяг повноліття.

Узаконений дозвіл на зміну імені та прізвища виявив, що в Україні досі не перевелися мазайли за способом мислення: окремі наші співвітчизники змінили свої прізвища на Кучма, Ющенко, Янукович, Тимошенко, Кличко. Отже, ім’я та прізвище потребує серйозного ставлення до себе, і про це не можна забувати, а комедія Миколи Куліша вчить нас, що безплідне або користолюбне відречення від родового імені, яким є прізвище, в народі однозначно розцінюється як зрада близьких та далеких предків і самої нації.

 

- Прикро зізнатися, проте хоч і минуло 86 р. від дня написання драми, однак і зараз живуть такі "мазайли", які соромляться свого походження, своєї нації. Наші сучасники забувають про своє коріння, генетичну пам'ять. Я переконана: мої ровесники вважають себе саме українським народом, а не народом України, не соромляться свого походження, усвідомлюють, що без мови, культури, історичної пам'яті – ми не народ, а просто люди, з яких легко зробити рабів.

П'єса не втратила своєї актуальності й сьогодні. Події, що відбувалися в Україні в 20-30 роках, нагадують нам сьогодення. Приємно, що ви готові відстоювати право розвитку української мови як єдиної державної, адже саме мова об'єднує наших сучасників і всі попередні покоління у велику родину - український народ. Тож українській нації бути!

 

Домашнє завдання

Написати міні-твір про актуальність п’єси для нашого часу

02.12.2022

Микола Куліш. Сатирична комедія «Мина Мазайло». Особливості сюжету. Розвінчання національного нігілізму, духовної обмеженості на матеріалі українізації. ТЛ: сатирична комедія.

 

 

Я запитую в себе, питаю у вас, у людей,

Я питаю в книжок, роззираючись в кожній сторінці:

Де той рік, де той місяць, той проклятий тиждень і день,

Коли ми перестали гордитись, що ми – українці?

 

І що є в нас душа, повна власних чеснот і щедрот,

І що є у нас пісня, яка ще од Байди нам в’ється,

І що ми в Україні – таки український народ,

А не просто юрба, що у звітах населенням зветься…

Віктор Баранов «До українців»

 

 

Не одне покоління свідомих українців хвилювали і мучили думки: Хто ми? Чиїх батьків діти? Погані внуки «славних прадідів великих?» Чому протягом століть чужоземні зайди насміхаються над нашою мовою, фальсифікують історію, знищують культуру? Пригадаймо, як заборонялися українські книжки і театр, як закривалися українські школи, знищувалася Січ, було розгромлене Кирило-Мефодіївське братство і, нарешті, указом сенату Російської імперії 1908 року всю україномовну культуру і освітню діяльність в Україні визнано шкідливою – «могущей вызвать последствия, угрожающие спокойствию и безопасности…» А сталінські репресії, голодомор як продовження великодержавного шовінізму вже в «нові» часи?..

Чому ми дозволили так збиткуватися над собою? Може, українці, в основній масі своїй, таки є «братами незрячими, гречкосіями», волами, які покірно ремиґають, коли їх ведуть на бойню?

Цими болючими роздумами пройнятий кожен рядок комедії Миколи Куліша «Мина Мазало», яка є видатним явищем мистецтва. Вона допомагає читачам усвідомити страшну окраденість нашої культури тоталітарною системою.

2. Екскурс в минуле.

Як же це сталося? Чому змогли ошукати? Чим змогли «заманити» українців у пастку національного знецінення?

Українізація – політика радянської влади у 20-ті роки XX століття. Тоді почався розвиток національної мови й культури: створювалися українські школи, видавництва, спілки; митці повірили у свободу. Та недовго раділи патріоти нашої держави: скоро політика українізації припинилася, й обмежені міщани, «анти патріоти» почали радіти її поразці, використовуючи дедалі войовничі форми неприйняття всього «малоросійського

Драматург поставив гостру на той час (та й нині) проблему самосвідомості українців. Його п’єса мала сприяти самозбереженню нації, спонукати до роздумів над вадами рідного народу, хворого манкуртством, до розуміння темних сторін нашого «я», зокрема рабської психології. Микола Куліш розгадав імперсько-шовіністичну політику більшовизму, спрямовану на знищення української національної культури, показавши у своєму творі «міщанство та українізацію» у 20-х роках, дослідивши, як сприймалися міщанами важливі тенденції суспільного буття країни).

І хоча, на перший погляд, комедія видається прозорою, саме через образи-персонажі твору Микола Гурович зміг вдало розкрити проблему національної політики радянської держави щодо української нації. Він не говорить за когось, а дає змогу висловлюватися своїм персонажам – Мині Мазайлу, тьоті Моті, дядьку Тарасу, Мокію.

Словникова робота. Пояснення термінів.

Нігіліст – людина, яка негативно ставиться до всього загальновизнаного. Нігілізм – заперечення цінностей або заперечення установлених суспільством норм, принципів, законів, авторитетів.

Обиватель – житель певної місцевості; людина, позбавлена широких суспільних поглядів, яка живе  міщанськими інтересами.

 

Свою комедію Микола Куліш писав на «живому» матеріалі, який дав процес українізації, запровадженої у 20-х роках. Він узагальнював, типізував явища тогочасної дійсності, яскраво й глибоко розкривав закономірності життя, ставив одвічне питання – бути чи не бути українській нації.

На сторінках драми ми бачимо, як Мина зрікається свого національного «я», намагаючись  «вилущитись» у російську культуру. Цей герой – не літературний привид, а реальна істота, український тип манкурта, нігіліста. До речі, Мазало мав прототипів. Так, дружина письменника Антоніна Куліш у «Спогадах про Миколу Куліша» зазначає: Ще працюючи над своїм «Миною», Микола якось зайшов до загсу і там прочитав список змінених прізвищ. Між іншим там було прізвище Гімненко, змінене на Алмазов. Це так його розсмішило, що він вирішив вставити цей випадок у п’єсу. Перед першою виставою п'єси прийшов до Миколи якийсь молодий чоловік і назвав себе доктором Алмазовим, то був той недавній Гімненко, якому незручно було, щоб публіка зі сцени чула це. Він просив Миколу замінити ці злощасні прізвища іншими. Микола ледве стримувався від сміху, але не згодився на зміни, бо, на його думку, в цьому була сіль п'єси.

А п'єса була вже готова до вистави. Обіцяв лише, що, може пізніше замінить. Бідний Алмазов пішов розчарований до хати, але, замовивши вже наперед квитки (їх трудно було дістати), був на виставі й реготався разом з усіма.

     Мина, тьотя Мотя, Баронова-Козино мали й інших прототипів, які належали як до найвищих московських та харківських елітних верств, так і до звичайних пересічних обивателів. Тому не випадково з постановкою п'єси виникли труднощі. Антоніна Куліш згадує: «Коли «Мина Мазало» був готовий, Головрепертком з трудом дав дозвіл на виставу цієї п'єси в «Березолі». Публіка ж прийняла п'єсу з захопленням. Виходячи з театру, люди говорили: - Ну, мазайленята, збирайтеся до хати!».

Повторення відомостей з теорії літератури: прототип, три літературні роди, особливості драматичного твору.

(Драма – це один із основних родів художньої літератури, у якому явища життя і характери розкриваються через розмови дійових осіб. Текст твору – це слова героїв – репліки та  ремарки, які вказують режисеру на декорації та дії персонажів, перелік дійових осіб на початку твору тощо)

 Робота з текстом.

-           Це не перша ваша п’єса, яку ви читаєте. Зверніть увагу на початок твору. Чим він відрізняється від інших? (Немає звичного переліку дійових осіб).

-           Зверніть увагу на ремарки. Типові вони чи ні? Якщо не типові, то чому? (Нетипові ремарки, розгорнуті, у деяких є пряма мова).

-           Хто із вас може описати інтер’єр, де відбуваються події? (Не вказані декорації; є лише велике дзеркало, у яке дивляться герої, перед яким деякі з персонажів грають самі з собою, дзеркало, яке повинне нагадувати читачам та глядачам п’єси про одвічні людські цінності, які важливо пам’ятати у будь-яких обставинах. Такий початок зацікавлює, інтригує, надає дії, динамічності. Читач і глядач починають уявляти і домислювати те, чого немає або було раніше).

Робота над жанровою специфікою твору.

Літературознавці й критики не були одностайними у визначенні жанру п’єси «Мина Мазайло». М. Куліш визначив свій твір як філологічний водевіль; Юрій Лавриненко – політична комедія; Лесь Танюк – філологічна комедія, яку важко перекласти іншою мовою. У шкільній програмі жанр п’єси «Мина Мазайло» трактується як сатирична комедія. Пригадайте це жанрове визначення.

Сатирична комедія – твір, у якому різко висміюються суттєві суспільні вади, зображуються смішні (комічні) події й персонажі. Сатирична комедія близька бурлеску, фарсу, комедії моралі і комедії характерів.

 

Домашнє завдання.  Характеристика образів твору (завдання в малих групах)

 

Домашнє завдання ст. 127- 131 , прочитати текст.

 

28.11.2022

Тема. Модерна драматургія. Розвиток національного театру («Березіль» Леся Курбаса, Харківський театр ім. І.Франка), драматургії 1920−1930 рр. П’єси В.Винниченка, М.Куліша, І.Дніпровського, І.Кочерги, Я.Мамонтова на перетині традицій «корифеїв», зарубіжної класики і модерної драматургії.

Театр у всі часи був для культурних народів великою цінністю, яка мала незвичайне моральне, культурне й громадське значення як школа, що безпосередньо давала масам усе те, що придбали життя, наука й знання. Чим світліші часи, чим буйніший розгін і розквіт національного життя, тим більше з’являється матеріалу для драматичної творчості, яка стає найвірнішим дзеркалом почу¬вань, ідей та змагань, якими громадянство в певний час жило. Нам, глядачам початку XXI століття, навіть і на думку не спа¬дає задуматися над тим, який важкий, нерідко тернистий шлях пройшов український професійний театр

Лесь Курбас — непересічна особистість

Народився 25 лютого 1887 р. в місті Самбір (тепер Львівської області) у родині акторів галицького театру Степана та Ванди Курбасів (за сценою Яновичі). Батько його, хоча й був мандрів¬ним українським актором, проте й в бідності своїй прагнув дати Олександрові гарну освіту. 

Навчався в Тернопільській гімназії, у Віденському та Львів¬ському університетах. Тому цілком природно, що Лесь увібрав у себе все те, що могла дати йому європейська культура. Уже тоді Курбас мріяв працювати на Надніпрянській Україні, де існу¬вав сильний демократичний театр Садовського (Київ) і де поруч була висока театральна культура. 1916 р. його мрія здійснилася, він вступає до цього театру. Акторська творчість Курбаса в теа-трі Миколи Садовського обіцяла розвинутися, але сталося так, що він приніс свій акторський талант у жертву режисерському. Головна увага й енергія молодого митця були скеровані на органі¬зацію студії молодих акторів, з якої виріс згодом Молодий театр. Назва «Молодий театр» з’явилася вже влітку 1917 р. Молодий театр — це театр пошуків нових форм утілення сучасної та кла¬сичної драматургії. З цього театру взяли початок кілька укра¬їнських театрів. Улітку 1920 р. Лесь Курбас зібрав своїх кра¬щих акторів, хто добровільно приєднався з Київського театру ім. Т. Шевченка, і під назвою «Кийдрамте» (Київський драматич¬ний театр) трупа почала своє турне містами Київщини. Спочатку осіли в Білій Церкві, потім в Умані.

Лесь Курбас і «березільці»

Лесь Курбас був засновником спочатку політичного (1922 - ¬1926), а потім і філософського (1926-1933) театру в Україні. У виставах свого філософського театру «Березіль» (Харків) Л. Кур¬бас малює всесвіт, де головним стає особлива довіра до життя людини у всіх його суперечностях. Завдяки генію Лесю Курбасу, який поєднав у собі таланти режисера, актора, драматурга й пере¬кладача світової літератури, були по-новому осмислені на укра¬їнській сцені твори Вільяма Шекспіра, Генріха Ібсена, Герхарта Гауптмана, Фрідріха Шіллера й Мольєра, здійснені постановки невідомих до цього українському глядачеві п’єс європейських драматургів. 

Лесь Курбас і «березільці» знайшли свого драматурга, п’єси якого були співзвучні їхнім естетичним засадам. Таким драма¬тургом став Микола Куліш. Першою його п’єсою, що побачила світло рампи на сцені театру «Березіль», стала «Комуна у степах» (Київ). Творча співпраця тривала і в Харкові. Кульмінація здобутків Курбаса пов’язана з драматургом Ми¬колою Кулішем (1892-1937) і художником Вадимом Меллером (1884-1962).

 У Києві «Березіль» мав під своїм крилом майстерні, плинні півавтономні одиниці. У Харкові все було під одним дахом і під одним проводом — Курбасовим. У театрі діяв мюзик-хол (спекта¬клі «Шпана», «Алло на хвилі», «Чотири Чемберлени»), агітпроп. Було підготовлено серію «Костюмовані історії» (спектаклі «Жаке- рія», «Сава Чалий», «Король бавиться», «Змова Фієско»).

П’ єса М. Куліша «Народний Малахій», «Мина Мазайло», на жаль, не знайшла розуміння в критики. Проти Леся Курбаса були висунуті звинувачення в «похмурості», викривленні опти¬містичної радянської дійсності. Багато чого з творчих пошуків Курбаса не розумілося широкими масами глядачів. Це стосу¬ється і його вистави «Маклена Граса», яка досягає справжньої філософської глибини. Але незважаючи на несприятливу для творчості атмосферу нерозуміння, недоброзичливості, Лесь Кур¬бас не занепадав духом, він до останньої можливості вів боротьбу з поширеними в той час тенденціями спрощенства, вульгаризації мистецтва. Опоненти ж щонайменшу невдачу Л. Курбаса завжди розцінювали як цілковитий провал театру.

Лесь Курбас — «провідник» українського націоналізму

Можливо, саме тому, що режисер не відступив, не поступився своїми переконаннями, його було наклепницьки обмовлено, звіль¬нено з посади керівника «Березолю» й заарештовано в Москві, де він кілька місяців працював у Соломона Михайловича Михоелса в Московському державному єврейському театрі на Малій Бронній. Його було вислано на будівництво Біломорсько-Балтійського каналу на Медвежу Гору, потім відправили на Соловки. 1937 р. після повторного суду його було розстріляно в урочищі Сандормох, а 1957 р. посмертно реабілітовано. 21 грудня 1991 р. Кабі¬нет Міністрів України постановою № 367 скасував постанову Ради Народних Комісарів УСРР від 17 грудня 1933 р. «Про позбавлення Л. Курбаса звання народного артиста УРСР».

  Людину стратили в системі ГУЛАГу за сфальсифікованою з початку й до кінця справою. Сьогодні Україні повертається чесне ім’я талановитого режисера, фундатора українського профе¬сійного театру Леся Курбаса. Нинішні колеги, громадськість України сприяє цьому. 1989 р. на фасаді Харківського державного академічного українського драматичного театру імені Т. Г. Шев¬ченка було встановлено меморіальну дошку в пам’ять про Леся Курбаса, а «Мала сцена» театру знову отримала назву «Бере¬зіль ».

  У лютому 1994 р. на Харківщині відбулося театральне свято- фестиваль «Інтер-березіль», на якому були присутні представники Німеччини, Іспанії, Угорщини, Австрії, Франції, країн Прибал¬тики, Росії, Польщі, Ізраїлю. З творчого об’єднання «Березіль» бере початок театральна бібліотека, театральний музей і перший театральний журнал. До експериментальних пошуків Леся Кур¬баса, якого було репресовано за часів сталінізму, і досі зверта¬ються сучасні митці. У наш час у Києві проходить міжнародний театральний фестиваль «Мистецьке Березілля», присвячений пам’яті Леся Курбаса.

Для українського театру Микола Куліш створив цілісну тра¬гедійну форму, увів новітні жанри гумору та сатири, збагатив арсенал зображально-виражальних засобів п’єс. У його творах — увесь спектр людських взаємин, позначений гуманістичним пафо¬сом, намаганням говорити про питання одвічні, загальнолюдські. Наскрізний конфлікт драматургії М. Куліша — людина й час, складні колізії епохи. Увага драматурга зосереджена на трагіч-ності чи трагікомічності існування штучно створеної радянської людини.

Опрацювання біографії М. Куліша 

Складання хронологічної таблиці

18 грудня 1892 р. в с. Чаплинці на Херсонщині в бідній селян¬ській родині народився Микола Куліш.

1914 р.— вступив до Одеського університету на історико- філологічний факультет.

1914-1917 рр.— мобілізація, фронт.

З 1918 р.— голова міськвиконкому Олешок, голова місцевої ради, організатор «Першого Українського Дніпровського полку» в Херсоні.

1922-1925 рр.— інспектор Наросвіти (організовував україн¬ські школи, забезпечував їх кадрами, склав український буквар «Первинка»).

1924 р.— перша п’єса «97».

1925  р.— переведений до Харкова як шкільний інспектор Наркомосвіти УРСР.

20 листопада 1925 р. було створене літературне угрупован¬ня ВАПЛІТЕ, восени 1926 р. його президентом став Микола Куліш.

1924  р.— унаслідок партійної критики відбулася «самолікві¬дація» ВАПЛІТЕ. Нищівна критика п’єси «Народний Малахій», як наслідок — заборона.

1925  р.— комедію «Мина Мазайло» було знято з репертуару й невдовзі охрещено «фашистською».

1933 р.— тяжка утрата — смерть Миколи Хвильового. Переслі¬дування, цькування, заборона п’єси «Маклена Граса». Створено спілку радянських письменників України, Миколу Куліша не зараховано до складу її членів.

1934 р.— смерть Івана Дніпровського (близький друг).

7 грудня 1934 р. під час похорону друга М. Куліш був зааре¬штований.

15 червня 1937 р. родина одержала останній лист від драма¬турга.

Був розстріляний на Соловках.

6. Робота за таблицею «Тематика творів М. Куліша»

Рік написання Твір                                                      Тематика

1924 р. П’єса «97» Відображення трагічних подій голодомору в Україні

1925 р. П’єса «Комуна в сте¬пах» Пошук селянською біднотою нових шляхів у житті

1925 р. Сатирична комедія «Отак загинув Гуска» «Табір міщанський, трух¬лявий, огидний, ой як тебе ненавидю я!» (М. Куліш). Осуд міщанства, перероджен¬ців

1926 р. Комедія «Зона» Осуд міщанства, перероджен¬ців

1927 р. Філософська драма «Народний Малахій» Виступ проти сталінського тоталітаризму

1929 р. П’єса «Мина Мазайло» «Вибравши для комедії «Мина Мазайло» тему — міщанство і українізація, я в першу чергу звернув свою увагу на криштально витри¬ману ідеологічну установку п’єси…» (М. Куліш).

1929 р. Ліро-епічна драма «Патетична соната» Своєрідна трилогія про життя українського села 20 — початку 30-х рр. XX ст.

1930 р П’єса «Прощай, село» Показ українського села 1919-1930 рр.

1933 р. Соціальна драма «Маклена Граса» Показ життя буржуаз¬ної Польщі, трагічної долі дівчини-підлітка, яку обста¬вини зробили вбивцею

Домашнє завдання: 

25.11.2022

Контрольна робота №2. Прозове ромаїття

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

Оберіть варіант і виконайте роботу в зошиті

21.11.2022

РМ № 2. Написання гуморески
Прозове розмаїття

 

✵ 1. Поміркуйте

✵ Дайте визначення поняттю «гумор». (1. Різновид комічного відображення смішного в життєвих ситуаціях і людських характерах. 2. Узагальнена назва творів, мета яких — розсмішити, викликати гарний настрій. 3. Взагалі сміх — відчуття комічного)

✵ Охарактеризуйте гумореску як літературний жанр. (Гумореска — невеликий віршований, прозовий чи драматичний твір з комічним сюжетом, відмінний від сатиричного твору легкою, жартівливою тональністю)

Французький письменник Віктор Гюго якось сказав: «Сміх — це сонце: воно проганяє зиму з людського обличчя». Здається, люди зрозуміли це задовго до Гюго. Тисячоліттями людство складало, зберігало і передавало наступним поколінням веселі казки, дотепні історії, жартівливі пісні, кумедні побрехеньки, анекдоти, гуморески. Та хіба все перелічиш? Сміх як сонце має тисячі променів і промінців. Сміх має велику силу!

«Висміяти — значить вилікувати», — стверджував М. Горький.

Сміх може бути гострим і викривальним — це сміх сатири. А може бути добрим і співчутливим, а не злим чи глузливим. Саме такий сміх зустрінемо в гуморесках, усмішках, анекдотах.

✵ Який сміх втілює гумор?

✵ У чому виховне значення сміху?

✵ Яким повинен бути сміх над людиною, щоб вона з нього не образилася?

✵ Хто з відомих ва письменників звертався до гумористичного жанру? Чому?

Гумористичні та сатиричні твори дуже різноманітні за жанром. Це й анекдоти, і гуморески, і співомовки, і байки, і усмішки.

✵ 2. «Упізнай жанр»

Прослухавши визначення, назвати жанри гумористичних творів.

✵ Жанр фольклору — коротка жартівлива розповідь про якийсь цікавий життєвий випадок з несподіваним і дотепним закінченням. (Анекдот)

✵ Невеликий, здебільшого віршований повчально-гумористичний чи сатиричний твір з алегоричним змістом, у якому людське життя відтворюється або в образах тварин, рослин і речей, або зведене до простих і умовних стосунків. (Байка)

✵ Різновид фейлетону та гуморески, введений в українську літературу Остапом Вишнею. (Усмішка)

✵ Невеликий віршований, прозовий чи драматичний твір з комічним сюжетом, відмінний від сатиричного твору легкою, жартівливою тональністю. (

Гумореска)

✵ Короткий віршований ліро-епічний твір, часто побудований на якомусь народному анекдоті, приказці або казковому мотиві. (Співомовка)

✵ Художньо-публіцистичний жанр літератури, в основі якого лежать реальні факти, зображені в сатиричному або гумористичному плані. (Фейлетон)

 

Шановні молоді літописці гумору! Сьогодні ми спробуємо себе у ролі письменників-гумористів. Як уже вам відомо, однією з найяскравіших рис національного характеру українців поряд із працьовитістю, глибокою емоційністю та побожністю є оптимізм, уміння дивитися на всі життєві випробування і негаразди. Наш національний гумор палахкотить безсмертними іскрами народного духу. Народний сміх лунає у творах Остапа Вишні, М. Гоголя, І. Котляревського, В. Самійленка, П. Глазового, С. Олійника, Є. Дудара.

Тож берімося за перо і починаймо творити!

✵ 2. Підготовча робота до складання гумористичної оповіді

2.1. З'ясування особливостей побудови гуморески

1. Вступ, де здійснюється стисле знайомство з героями твору та подіями, а також де, за яких обставин і з ким вони будуть відбуватися.

2. Виклад розвитку подій. За необхідності застосовується діалог, розкривається характер героїв. Кожна подія у творі повинна бути чітко впорядкованою, пов'язаною між собою.

3. Висновок. Повинен містити інтригуючі питання або сцену, яка б дала можливість зрозуміти ідейно-тематичне спрямування твору.

2.2. Вимоги щодо складання гуморески

✵ Співчутливий, доброзичливий сміх.

✵ Зображення однієї події з життя головного героя.

✵ Основних дійових осіб небагато (двоє-троє, причому один або двоє з них мають якусь смішну, кумедну рису своєї вдачі).

✵ Застосування висловів, порівнянь жартівливого характеру, пестливі слова, гіперболи.

✵ Обсяг твору — 1-1, 5 сторінки.

2.3. Приклад невеликої гуморески (взято з мережі Інтернет)

КРАСИВА, ЯК ЛЯЛЬКА

Розумієте, я недавно в інтернеті познайомилась із двома іноземцями. І вирішила кардинально змінити своє життя. Коротше кажучи, це мій шанс. І я ні перед чим не зупинюся, щоби влаштувати своє особисте життя і стати щасливою. Я учора майже годину провела перед дзеркалом і зрозуміла, що без вашої допомоги не обійтись. Ні обличчя, ні фігура мене не задовольняють. Тому я вирішила. Будемо міняти все. Кардинально. Лице хочу більш видовжене. Очі більш виразніші. Зморшки ось тут і тут прибираєм. Губи збільшуємо. Вуха теж, напевне, треба або ховати під зачіску, або щось робити. Ніс теж трохи підкорегуємо. Хочу більш прямий, коротший. Я маю бути красива, як лялька. Ви мене розумієте. Підборіддя тут і тут збоку підтягуємо. Переходимо до грудей. Хочу, щоб у мене такі гарні були класні красиві груди. Бо взагалі не маю що показати. А груди мають бути моєю візитною карткою. Живіт і бедра теж корегуємо. Тут більше, тут лишаємо. А тут підтягуємо. Оці ребра, певно, заберем, щоби талія була більш виразніша. З ногами теж треба щось придумати, а то вони у мене трохи криві. Бажано їх видовжити, щоби я була візуально вищою.

Ніби все. Самій не віриться, що я можу бути такою красивою. Ну і нащо платити купу грошей. Бігати по косметологах і пластичних хірургах, якщо є комп'ютер. Ну що би я робила без фотошопа? Друкуєм!

✵ 3. Виконання самостійної роботи: написання власної гумористичної оповіді

✵ Шкільне життя;

✵ пригоди на канікулах або під час подорожі;

✵ взаємостосунки в сім'ї;

✵ людина — суспільство, природа;

✵ основні життєві цінності.

 

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Написати гумореску

18.11.2022

Оптимізм, любов до природи, людини, м'який гумор як риси індивідуального почерку Остапа Вишні («Сом»). Пейзаж, портрет, характер людини, авторський голос, народні прикмети, прислів'я та приказки в усмішках

✵ 1. Цифровий диктант

Установити послідовність подій у «Моїй автобіографії»

1. «Повезла мене мати аж у Київ, у військово-фельдшерську школу».

2. «Повіз мене батько у Зіньків».

3. «Писати в газетах я почав 1919 року за підписом Павло Грун-ський».

4. «У “Вістях” я почав працювати за перекладача».

5. «Зробився я Остапом Вишнею та й почав писати».

6. «А взагалі батьки були нічого собі люди».

✵ 2. Акродиктант (5 хвилин на ЗНО)

1. Виберіть з-поміж зазначених творів Остапа Вишня «мисливську усмішку»: «Моя автобіографія», «Дідів прогноз», «Чукрен», «Вальшнеп».

2. Справжнє прізвище Остапа Вишні.

3. Річка, де водяться гігантські соми (усмішка «Сом»).

4. Назва щоденника, який Остап Вишня вів під час заслання.

5. Знаменитий мисливець і рибалка, про якого згадує дід Панас («Сом»).

6. Перший твір Остапа Вишні, написаний після заслання.

7. Публіцистичний жанр, яким дебютував Павло Губенко.

8. Порода мисливського собаки, якого «проковтнув» сом.

9. Прихована насмішка, засіб творення комічного.

Відповіді: 1. «Вальшнеп». 2. Губенко. 3. Оскіл. 4. «Чиб'ю». 5. Сабанєєв. 6. «Зенітка». 7. Фейлетон. 8. Сетер-гордон. 9. Іронія.

З останніх літер утворилося слово «Полювання».

Як відомо, Остап Вишня був мисливцем. Щоденникові записи, спогади друзів свідчать, що для нього важливим був не сам процес полювання і навіть не його результат, а особлива атмосфера, яка панувала там. Не випадково «мисливські усмішки» з'явилися після виходу письменника на волю. У цих творах йому уже не потрібно було йти на компроміс із власною совістю, кривити душею, писав їх щиро та правдиво. В усмішках гармонійно поєднуються описи природи, змальовані майстерним почерком лірика, і анекдотичні розповіді, вміло передані вустами гумориста. Адже важко живеться людині, яка не має почуття гумору. Тому ми продовжуємо вивчати творчість не просто гумориста, а поета за станом душі.

✵ 1. Слово вчителя

Остап Вишня писав нариси, фейлетони, плідно працював як перекладач, але найбільше слави зазнав як гуморист і сатирик. Увів в українську літературу й утвердив у ній новий різновид гумористичного оповідання, що його сам же й назвав усмішкою.

Новому жанру Остап Вишня дав таке жартівливе значення: «Мені нове життя усміхається, і я йому усміхаюся! Через те й усмішки». Остап Вишня активно розвивав жанрові різновиди усмішки: усмішка-пародія, усмішка-жарт, усмішка-нарис, усмішка-мініатюра тощо.

✵ 2. Аналіз збірки «Мисливські усмішки»

У післявоєнний період Остап Вишня створив великий цикл неперевершених за своєю майстерністю, тонкістю відчуття рідної природи «Мисливських усмішок».

«Мисливські усмішки» є найбільш поетичними творами Остапа Вишні. Це справді ліричні вірші в прозі, які стоять в одному ряду із «Записками мисливця» Тургенєва, мисливськими етюдами та оповіданнями Лєскова і Пришвіна. «Мисливські усмішки» з повним правом можна називати лебединою піснею письменника.

Після війни Остап Вишня найчастіше вирушав на полювання з Максимом Рильським, якого називав Максимом Черешнею. Переважно вони поверталися зовсім без здобичі, бо не за нею і вирушали, але задоволені й щасливі, що відпочили, намилувалися краєвидами, нарозмовлялися з друзями й наслухалися різних побрехеньок. Девізом Остапа Вишні були промовисті слова: «Живіть, зайці». Цей девіз стосувався і М. Рильського, А. Малишка. Якщо ж і траплялося вполювати звірину, настрій був зіпсований і полювання перетворювалося на траур по убієнному. У центрі «Мисливських усмішок» стоять благородні, розумні, кмітливі люди. Це були щирі любителі й охоронці природи, які кохалися в пташинці і звіряті, деревці і квіточці. Остап Вишня приятелював з цими людьми.

✵ 3. Літературна хвилинка

Максим Рильський «По полях ми з Вишнею бродили»

По полях ми з Вишнею бродили

Восени, шукаючи зайців.

І бур'ян пожовклий, посивілий

Під ногами срібно хрупостів¹.

Скільки доброти було в обличчі,

Скільки мудрості в очах було,

Як дивився приятелеві в вічі

Любий наш Михайлович Павло!

Ну, а вмів же бути і суворим

І безжальним бути Вишня міг.

Як назустріч чорним поговорам

Підіймав свій праведний батіг!

Без гучних прожив він декламацій,

А в душі поезія цвіла!

Друг людини, друг природи й праці,

Грізний ворог нечисті і зла!

Герої усмішок, здається, не полювали по-справжньому: найважливішим для них було відпочити від повсякденної метушні, помилуватися вечірніми зорями та світанковими ранками над тихими озерами. Художні компоненти «Мисливських усмішок»: дотеп, анекдот, пейзаж, портрет, пісня, авторський ліричний відступ, порівняння, епітети, персоніфікація, гіпербола. Усмішки «Відкриття охоти», «Заєць», «Лисиця», «Лось», «Ружжо», «Дикий кабан, або вепр», «Екіпіровка мисливця», «Як варити і їсти суп із дикої качки», «Сом» — ось далеко не повний перелік кращих творів цього циклу.

«Мисливські усмішки» — яскрава сторінка не тільки в багатогранній творчості Остапа Вишні, а й у всій українській сатирично-гумористичній літературі. Тематичний цикл усмішок: сільські, мисливські, закордонні, київські, кримські тощо.

✵ 4. Робота у зошитах. Виконання тестових завдань

Відповіді залишаю навмисно, щоб пригадали та знали

1. Справжнє прізвище Остапа Вишні

А Фітільов

Б Рудченко

В Губенко

Г Лозов'ягін

2. В усмішці як літературному жанрі поєднано риси

А гуморески і байки

Б фейлетону і казки

В анекдоту і новели

Г гуморески і фейлетону

3. До жанрових ознак усмішки належать

А поєднання побутових замальовок, жанрових сценок з авторськими відступами, лаконізм, дотепність

Б яскраво виражена мораль, зображення великого проміжку часу, висміювання вад суспільства

В динамічний сюжет, несподівана розв'язка, психологізм, потужний ліричний струмінь, пейзажі

Г наявність кількох сюжетних ліній, авторські відступи, дотепність, лаконізм, елементи фантастичного

4. Головна тема «Мисливських усмішок» Остапа Вишні — зображення

А безтурботного життя мисливців

Б краси рідної природи й любові до неї

В наслідків від перебування людини на природі

Г сміливих і захоплених своєю справою мисливців

Д беззахисної перед людиною природи

5. У назві гуморески «Моя автобіографія» використано

А епітет

Б алегорію

В інверсію

Г тавтологію

Д фразеологізм

6. Велику ковбаню в річці герой-оповідач («Сом») вимірює

А панським собакою

Б великим сомом

В паровим катером

Г дзвіницею з хрестом

Д гімалайським ведмедем

7. Події в усмішці «Сом» відбуваються на річці

А Дністер

Б Дунай

В Черемош

Г Буг

Д Оскіл

8. Найсильніше враження в дитинстві на Остапа Вишню справив твір

А «Катехізис» Філарета

Б «Оракул» Соломона

В «Руський паломник»

Г «Сон (Мені тринадцятий минало… )» Т. Шевченка

Д «Записки охотника» І. Тургенєва

9. Установіть відповідність

Розділ

Зміст (усмішка «Сом»)

1 перший 2 другий 3 третій 4 четвертий

А застереження діда Панька бути обережним біля глибокої ковбані, адже в ній живе великий сом, який з'їв панського собаку Б розповідь про те, чим живляться соми, і рекомендації, як їх ловити В запрошення побувати «на річці на Осколі» й насолодитися мальовничими пейзажами Г історія навчання Остапа Вишні в Зіньківській двокласній школі Д розповідь «заядлого й справедливого рибалки» про те, як сом тягав за собою моторного човна

Відповідь: 1-В, 2-А, 3-Д, 4-Б.

10. Установіть відповідність

Художній засіб	Приклад
1 гіпербола 2 оксиморон 3 інверсія 4 порівняння	А Тут і починається найцікавіший момент качачого полювання Б «Спішу, щоб на вечірню зорьку спізнитись!» — і галопом далі В … водяться дикі качки… по річках — колисках смарагдової Батьківщини нашої… Г … селезень каменем падає в воду, — прекрасний, як казка, у своєму весняному вбранні… Д Та там з одного набою торік по двадцять чотири качки били.

Відповідь: 1-Д, 2-Б, 3-В, 4-Г.

11. Головною темою «Моєї автобіографії» є розповідь про

А політичну ситуацію в радянській Україні

Б громадянську активність автора

В формування світогляду письменника

Г «темні» сторінки дитинства митця

Д літературні уподобання гумориста

12. У «Моїй автобіографії» Остап Вишня порушив усі названі проблеми, ОКРІМ

А формування митця

Б пошани до старших

В поваги до вчителів

Г екології довколишнього світу

Д відповідальності за свою працю

 

Терень Масенко написав «Легенду про Остапа Вишню»

Його спитали в дні колишні:

«Чом зло ти словом не добив?»

— Та я ж назвався цвітом Вишні,

Я світ любив, людей любив.

Питала північ під вітрами,

Де років з десяти — з таборами:

«Чом не писав ти довгих драм?»

— Було життя, як довга драма,

Але я твердо йшов життям.

Спитали друзі потихеньку:

«Чи знов тяжку пройшов би путь?»

І так сказав Павло Губенко,

Якого Вишнею зовуть:

— За правду — й смерті не боявся,

І не писав тріскучих од.

І все життя з біди сміявся,

Як запорізький мій народ.

А Олесь Гончар написав: «Мабуть, з часів Котляревського не сміялась Україна таким життєрадісним, таким іскрометним сонячним сміхом, яким вона засміялась знову в прекрасній творчості Остапа Вишні». Тож будьте здорові, живіть у мирі. Усміхайтеся життю, пам'ятайте, що «мова на Вкраїні найкраща, небо найкраще, небо найкраще, ґрунт найкращий, народ найкультурніший, найпатріотичніший».

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Скласти тестові завдання за прочитаними усмішками.

Написати есе «Ніколи Остап Вишня не сміявся без любові».

14.11.2022

Оптимізм і любов до природи, людини, мякий гумор як риса індивідуального почерку Остапа Вишні "Сом"

Запрошую вас на 6 онлайн урок  (посилання вище)

11.11.2022

Остап Вишня, усмішки "Моя автобіографія", "Письменники". 

ТЛ: усмішки

Якою постає література 1920-х років? І перед нашою уявою з'являється шляхетний неокласик Максим Рильський, культуролог Микола Зеров, інтелектуал й психолог Валер'ян Підмогильний, романтики й лірики в прозі Микола Хвильовий та Юрій Яновський, сміливий експериментатор Михайль Семенко та Євген Плужник, віртуоз гри на «сонячних кларнетах» Павло Тичина. Це далеко не повний колективний портрет українських письменників початку ХХ століття, обличчя національної культури в непростий період її існування. Проте однією з провідних рис української ментальності завжди була здатність із гумором сприймати життєві негаразди, сатирично викривати суспільні вади. Хто ж продовжив традиції Степана Руданського, Леоніда Глібова, Івана Нечуя-Левицького, Івана Карпенка-Карого?

 

Зверніть увагу на портрет письменника, великого правдолюба, поета за станом душі, який обрав своєю зброєю в боротьбі за людину сміх, — Павла Михайловича Губенка, котрий творив під псевдонімом Остап Вишня. Свій вибір він пояснював тим, що «плід вишні солодкий і смачний, але водночас терпкий і кислуватий, саме таким і повинен бути доброзичливий сміх, а при потребі кісточкою з вишні, затиснувши її у двох пучках, можна влучно стрельнути».

І Остап Вишня «стріляв» так влучно, що у 20-ті роки був надзвичайно популярним. Загальний наклад його творів сягнув семизначного числа. Протягом неповних десяти років вийшло близько 25 збірок «Вишневих усмішок» — сільські, кримські, закордонні, кооперативні… Він був «королем українського тиражу». За життя побачили світ понад 100 збірок. Він є основоположником українського гумору і сатири, а творчість — своєрідний і цікавий літопис героїчного шляху нашого народу. Багата і різноманітна жанрова і стильова палітра. У своїй творчості звертається до фейлетону і памфлету, до музичного гротеску і комедії, до гуморески, усмішки, оповідання та нарису, але скрізь присутній іронічно усміхнений автор у ролі мудрого, дотепного оповідача.

✵ Зверніть ще раз увагу на портрет письменника.

✵ Що найбільше привертає вашу увагу в зовнішності Остапа Вишні?

✵ Що можна сказати про таку людину? (Лагідна усмішка, мудрі очі, в них випромінюється добра й весела душа життєлюба, гуманіста, бійця. Середнього росту, широкоплечий, сутулуватий. Чуйний, скромний, простий, доступний всім. )

 1. Інформаційний блок (лекція з елементами бесіди). Сторінка перша — біографічна

Народився Павло Михайлович Губенко на хуторі Чечва Зіньківського повіту на Полтавщині 13 листопада 1889 р. (тепер м. Грунь Охтирського району Сумської області в селянській родині. Батьки вміли читати та писати, знали чимало українських народних пісень, казок, дотепів, приповідок. Батько Михайло Кіндратович був чесною, працьовитою людиною, мати Параска Олександрівна відзначалась гострим розумом і дотепним словом, знала багато приказок і висловів, щедро пересипала ними свою мову. Навіть у найтяжчому горі гумор не залишав її. Родина була велика, одначе дружна і працьовита. Павло був другою дитиною. Свої спогади про дитинство, навчання, життя він висловив у творі «Моя автобіографія», у якому в гумористичному тоні автор розповідає про своє дитинство.

✵ 2. Робота над гуморескою «Моя автобіографія»

2.1. Прослуховування фрагмента аудіозапису твору

✵ Що таке автобіографія? (Автобіографія — один з видів ділових паперів, у якому особа власноруч у хронологічному порядку подає стислий опис свого життя та діяльності)

✵ У якому стилі використовується цей документ? (Офіційно-діловому стилі)

✵ Чи можна вважати твір «Моя автобіографія» автобіографією? (Це дійсно автобіографія, бо у творі присутні всі дані, властиві цьому документу: місце і дата народження, відомості про батьків, про освіту, захоплення, початок трудової діяльності та літературної творчості)

✵ Тоді чим цей твір відмінний від документа? (Усе створене такими коментарями, поясненнями та своєрідними «ліричними відступами», що до ділового паперу його ніяк не віднесеш)

✵ Мабуть, ви звернули увагу на назву твору? (Комічне починається вже із заголовка. Автобіографія, як засвідчують словники, — це написаний будь-ким самим опис власного життя. Тому слово «моя» зайве. Це налаштовує на якісь невідповідності, на комічний лад, використано лексичну помилку)

✵ Зі скількох частин складається усмішка? (3 частини)

✵ Як розташовані події у творі «Моя автобіографія»? (Хронологічно)

 «Моя автобіографія» за жанром — гумористичне оповідання, або гумореска. Композиція відповідає формі ділового паперу — автобіографії. Твір написаний протягом 15-16 березня 1927 р., надрукований у видавництві «Книгоспілка» того ж року. У «вступному» розділі автор розповідає про те, де й коли народився, про батьків та дідів. Другий і третій присвячені етапам навчання, формуванню світогляду майбутнього художника слова.

Гумореска скомпонована з невеликих розділів — «фресок». Автор «вихоплює» найяскравіші, найхарактерніші епізоди, події. Саркастично ставиться до літературознавчих та критичних публікацій, у яких ішлося про впливи, нахили, формування письменника: «Головну роль у формації майбутнього письменника відіграє взагалі природа — картопля, коноплі, бур'яни». Мова героїв колоритна, жвава, а побут переданий за допомогою яскравих, найприкметніших деталей: «Піди, подивись, Мелашко, чи не заснув там часом Павло? Та обережненько не налякай, щоб сорочки не закаляв. Хіба на них наперешся?!»

Батьки хотіли усім дітям дати освіту, але це було нелегко. Вважалося великим щастям, коли дитині селянина чи робітника вдавалося здобути хоча б початкову освіту. Таке щастя випало й на долю маленького Павлуші. Сам письменник писав про це так.

✵ 3. Сторінка друга — письменницька

Перші кроки творчості

Здійснилися пророчі слова батька: «Писатиме», — сказав якось батько; коли я, сидячи на підлозі, розводив рукою калюжу.

Остап Вишня — письменник, який у 20-х рр. ХХ ст. заохотив мільйонні маси до читання української літератури. У великому творчому доробку письменника представлені різноманітні жанри малої прози: усмішка, гумореска, фейлетон, автобіографічні оповідання. Остап Вишня увів в українську літературу й утвердив у ній новий різновид гумористичного оповідання, що його сам же й назвав усмішкою.

Тематичний цикл усмішок: сільські, мисливські, закордонні, київські, кримські. Як почалась письменницька діяльність? Перший твір Павла Губенка — «Демократичні реформи Денікіна (Фейлетон. Матеріалом для конституції бути не може)» — побачив світ за підписом «П. Грунський» у кам'янець-подільській газеті «Народна воля» 2 листопада 1919 р. Тут було надруковано ще кілька фейлетонів молодого письменника, а з квітня 1921 p., коли він став працівником республіканської газети «Вісті ВУЦВК», розпочинається період його активної творчості і систематичних виступів у радянській пресі.

«Перекладав я, перекладав, а потім і думаю собі: «Чому я перекладаю, коли можу фейлетони писати! А потім — письменником можна бути. Он скільки письменників різних є, а я ще не письменник. Кваліфікації, — думаю собі, — у мене особливої немає, бухгалтерії не знаю, що я, — думаю собі, — буду робити?» Зробився я Остапом Вишнею і почав писати. І пишу собі…».

1922-й став роком могутнього і стрімкого злету Остапа Вишні в українській гумористиці. До кінця двадцятих він був уже автором 23 книг фейлетонів, гуморесок, нарисів, які за чотири роки перевидавалися 42 рази, а збірник антирелігійних фейлетонів «Справи небесні» витримав аж шість перевидань.

Гумористична мова Павла Губенка — по-народному соковита, колоритна, жива, дотепна, багата на свою простоту, вона максимально близька до звичної сільської і міської говірки. Водночас у ній збережені й канони класичної літератури: комізм і гра слів, жарти, афоризми, приповідки, натяки, каламбури. Щоб читати і до кінця розуміти його твори, люди вивчали українську мову.

А на початку 1920-х рр. його холостяцький будинок опромінила справжня усмішка — Варвара Олексіївна Маслюченко. Завзятий мисливець, рибалка і театрал уперше побачив майбутню дружину в ролі Жанни д'Арк у п'єсі Б. Шоу «Свята Анна». Він був щасливим чоловіком, турботливим батьком дочки Марійки. Крім того, Остап Вишня провадив велику літературно-громадську роботу: брав участь у діяльності літературних об'єднань «Плуг» і «Гарт», разом із В. Блакитним організував і редагував журнал «Червоний перець», увійшов до оргкомітету Спілки радянських письменників України і Всесоюзного оргкомітету. І це ще не весь перелік роботи письменника…

Прикладом у житті Остапа Вишні завжди був його улюблений поет Тарас Шевченко. Письменник наголошував, що Кобзар є виразником народних дум і прагнень, гордість і слава українського народу. У своєму щоденнику «Думи мої, думи мої» Павло Губенко писав: «Т. Г. Шевченко! Досить було однієї людини, щоб урятувати цілий народ, цілу націю… це велике багатство нашого народу, коли одна людина підставляє свої могутні плечі за цілий народ! Який же він могутній, народ наш! Умирав уже, царі його додавлювали, а він узяв та й дав Шевченка! І ожив народ, і розцвів народ! Бо він — народ!»

Остап Вишня часто відвідував сільську глибинку. На вечорах йому останньому надавали слово, берегли «на закуску», хоча естрадну «показуху» гуморист не любив.

На початку 30-х р. Остап Вишня був у зеніті слави. Якраз тоді почалися зміни в суспільстві. У пресі з'явилася перша «ластівка» — різко негативна оцінка творчості гумориста. Його критикували й раніше, він постійно був під наглядом державних органів. Почалося цькування української інтелігенції. Вишня потрапив під пильний нагляд лихих очей «друзів-письменників». Вони обвинувачували його в націоналізмі, «у пестуванні куркульської мови на противагу мові українського колгоспника і пролетаря».

За спогадами дочки Павла Михайловича, єдиним, хто виступив на захист батька, був Микола Хвильовий. Такою ж шляхетністю відзначався й сам Вишня. Коли 1931 р. заарештували М. Рильського, він, не боячись накликати на себе гнів НКВС, кинувся з Харкова до Києва на допомогу родині поета, а після звільнення забрав її на кілька тижнів до свого будинку. Самогубство Хвильового, який, не витримавши цькування, застрелився, Павло Михайлович сприйняв як жахливу життєву катастрофу. Близькі думали, що він збожеволів, — три дні з його кімнати доносилися волання й ридання чоловіка, який бився в істериці.

Павло Губенко працював у редакції газети «Селянська правда», виконуючи технічну роботу. Якось написав усмішку про комічні епізоди та курйози в редакційному житті. Колеги твір схвалили щирим сміхом і запропонували написати фейлетон.

«Почав писати. Іноді виходило, іноді не виходило. Згодом почало частіше «виходити», ніж «не виходити». Почало частіше братися за Гоголя, за Щедріна і за Чехова. Читав, думав: «Чому смішно? Звідки сміх? Дістав словники, збірники приказок… І прислухався. Прислухався і в трамваях, і в базарах, і по ярмарках, і по поїздах, — чому сміються, чого так весело?.. І записував».

✵ Коли з'явився псевдонім Остап Вишня? (Псевдонім Остап Вишня вперше з'явився 22 липня 1921 р. в «Селянській правді» під фейлетоном «Чудака, їй-богу!»)

3.2. Періодизація творчості

Творчість Остапа Вишні можна умовно поділити на два періоди:

I — з 1921 по 1933 роки.

II — з 1944 до останніх днів життя.

У 1923 році з'явилося близько трьохсот творів на найрізноманітніші теми. Збірки усмішок — «Діти небесні» (1923), «Кому веселе, а кому й сумне», «Реп'яшки», «Вишневі усмішки сільські» (1924), «Вишневі усмішки кримські» (1925), «Вишневі усмішки кооперативні» (1927), «Вишневі усмішки закордонні» (1930).

Гуморист працює над перекладами творів російської та світової класики — М. Гоголя, А. Чехова, М. Твена. Остап Вишня продовжив літературні традиції С. Руданського, Л. Глібова, І. Нечуя-Левицького, І. Карпенка-Карого, В. Самійленка.

✵ 4. Сторінка третя — репресований письменник

Кажуть, що слава і нещастя ходять поряд. Коли говорити про Остапа Вишню, то на його долю випала велика слава і велика біда.

Настає страшний час наклепів, доносів, навішування ярликів і репресій. Під прицілом — українська інтелігенція, особливо письменники.

У 1930 році у пресі з'явилася стаття під свідомо образливим заголовком «Що таке Остап Вишня». У ній різко негативно оцінювався творчий доробок гумориста. Автора «Усмішок» шельмували за те, що його творчість нібито не відповідає сучасному ідеологічному спрямуванню. Письменник довго не може отямитися після звістки про самогубство М. Хвильового. А у грудні цього ж сумнозвісного 1933-го був заарештований і сам Остап Вишня. Він сидів у харківській тюрмі НКВС, з нього «вибили» зізнання про участь у контрреволюційному заколоті, засудили до розстрілу, а через рік вирок замінили десятьма роками ув'язнення. Покарання відбував у сталінських таборах Ухти, Комі АРСР, на руднику Еджит-Кирта.

Зміг вижити тільки завдяки стійкості характеру, життєвому оптимізму й почуттю гумору. А ще — завдяки підтримці дружини Варвари Олексіївни, яка зі своєю дочкою та сином В'ячиком від першого шлюбу поїхала за ним, оселилася неподалік (разом жити не дозволили), слала посилки й листи. Звільнили раптово (зазвичай строк постійно додавали), на початку 1944 року. Існує версія, що основним аргументом було підняти дух бійців на фронті гумористичними патріотичними творами, які міг би написати лише Остап Вишня. Так з'явилась гумореска «Зенітка» і почався новий етап у творчості письменника. 

А реабілітували — тільки через одинадцять років, за рік до смерті.

На засланні Остап Вишня практично нічого не писав, крім щоденника. Відбувши 10-річне заслання, він повернувся до Москви. Треба було отримати документи, житло, пройти перевірку. Йшла війна. Київ був звільнений, житло письменника конфісковано, а сім'ю виселили за межі України. Його зустріли друзі-письменники: М. Бажан, М. Рильський, Ю. Смолич. Усіх мучило питання, чи буде Павло Губенко знову продовжувати літературну діяльність. Але відповідь була невтішна: «Хіба я тепер зумію?» Та попри все зміг.

Важливе місце в післявоєнній творчості Павла Губенка належить збірці «Мисливські усмішки». Після Великої Вітчизняної війни Остап Вишня — член редколегії й співробітник журналу «Перець», член правління Спілки письменників України.

Лише у 1955 році Остап Вишня був офіційно реабілітований судовими органами. До останніх своїх днів Павло Михайлович був непосидючим, енергійним і діяльним.

28 вересня 1956 р. невблаганна смерть раптово обірвала життя Остапа Вишні. Письменник Леонід Ленч згадує: «В останній рік його мучила хвороба шлунка, але він багато працював у «Перці», перекладав, навіть на полювання виїхав. Поїздка була далекою, виснажливою. Повернувшись додому і перепочивши, він сів увечері в крісло перед телевізором. Сидів, дивився і раптом відчув себе недобре. Устав, випив ліки, але вони вже не допомогли. Через десять хвилин його не стало. Параліч серця!» У народі кажуть про таку смерть — смерть праведника.

З невимовною скорботою провів його осінній Київ на місце вічного спочинку — Байкове кладовище.

✵ 6. Сторінка четверта — жанрова своєрідність творів

Гумор — найкращий порадник у важкій ситуації і кращі ліки від усіх хвороб. Щедрий сміх над собою — помічник подвійний. Цією давньою мудрістю скористався Остап Вишня. Він був перший, хто проклав шлях українській сатирі та гумору за нових умов. Став родоначальником нового жанру — усмішки. Від звичайної гуморески усмішка відрізняється тонким ліризмом і чудовими описами природи.

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Опрацювати матеріал підручника.

Вивчити теорію літератури.

Прочитати усмішку «Сом».

07.11.2022

Світоглядна і психологічна еволюція характеру Степана Радченка, вплив цивілізаційних процесів на нього, психологічну мотивацію його вчинків.

Роль жіночих образів у романі

 

Аналіз роману

Жанр: урбаністичний роман  (запис у зошиті)

Проблемне питання:

«Степан Радченко – завойовник міста чи його жертва?»

(Вчитель пропонує скласти порівняльну таблицю)

                                                        Степан Радченко

 

                                Завойовник                                           Жертва

           

·                    Досягає матеріального добробуту ( квартира, гроші, одяг)… ·                    Отримує гарну посаду ·                    Стає відомим письменником… ·                    Навчився гарних манер, вміє «подати» себе у товаристві

… та не має поруч коханої жінки, близької людини, кому можна вилити душу. …та не має справжніх друзів. …за рахунок одного оповідання, а повість про людей так і не написана. …але це лише маска, під якою все прораховується наперед.

 

-         Як бачимо, місто дало герою і водночас забрало. Я розумію, що у кожного з вас своя шкала цінностей

Учні  висловлюють свої міркування, дають відповіді на проблемне питання.

Висновок. «Воно покірно лежало внизу…».  Цей останній авторський штрих про місто сприймається неоднозначно. Так, у цей момент він відчуває себе щасливим, переможцем. Адже щойно Степан познайомився із красивою жінкою Ритою, яка відповіла йому взаємністю. Але Рита – це маска, фальш, як і все, що оточує Степана Радченка.  Перемога Степана над містом лише короткочасна.

Сучасний літературознавець Раїса Мовчан вважає, що «загальна еволюція героя є шляхом в нікуди».

3.                 Компаративістський аналіз рис характеру героя

Степан Радченко – неоднозначний герой. Він є ані позитивний, ані негативний. Читач не знайде в романі оцінки вчинків головного героя іншими персонажами, бо всі події переломлюються через свідомість Радченка. Сам автор ніде не схвалює і не осуджує свого героя. Така манера оповіді зближує В. Підмогильного з творами Гі де Мопассана та Оноре де Бальзака.

- Інтерактива «Займи позицію» (робота в групах)

- Ми повинні дати відповідь на складне, суперечливе питання, яке потребує оцінки персонажа. Мені б хотілося зауважити на тому, що дуже важко в цьому житті зрозуміти оточуючих, їх поведінку, мотиви вчинків. Кажуть, для цього треба подивитися на речі очима іншої людини, стати на її місце, «побувати в її шкурі». Тож, щоб не прийняти спонтанного рішення,  пропоную групам зайняти позицію певної категорії читачів. Попереджаю, що вона може не збігатися з вашою, але хочу, щоб ви спробували оцінити поведінку Радченка з позиції іншої людини. 

Заповнити таблицю, у якій ви маєте зазначити позитивні та негативні риси характеру Степана  Радченка з точки зору певної групи читачів. У нижньому рядку обґрунтуйте свою позицію:

·         учні першої групи доводять, що Радченко – взірець цілеспрямованої особистості і в нього є чому повчитися;

·         учні  другої групи пояснюють, чому вважають його  цинічним егоїстом;

·         учні третьої групи пояснюють, чому їм важко остаточно визначитися зі ставленням до нього.

-         Створення схеми «цілісної» людини

Схарактеризуйте маргінальний образ українського інтелігента — головного героя роману В. Підмогильного «Місто». (Кожна група заповнює одну колонку таблиці.)

Біологічне	Духовне	Соціальне
Приятельські стосунки, закоханість у Надійку, Зоську, потім брутальна поведінка; елементарне задоволення матеріальних потреб, потім прагнення до комфорту; здоровий спосіб життя як засіб самозбереження; інстинкт завойовника (жінок, міста)	Мрія принести на село «нове життя»; чітко поставлена мета й прямування до неї; прагнення слави, визнання; наполегливість, працелюбність, прагнення до знань; емоційність, схильність до філософських роздумів, самоаналізу	Висока громадянська активність у молодості; ділові якості, що дозволили зробити кар’єру; вибір пріоритетів

 Висновок. На початку твору Степан – один з багатьох сільських парубків, які прибувають до Києва. У нього переважає біологічне: відчуженість до незрозумілого міста, стосунки з жінками є щаблями задоволення егоїстичного «я». проте письменник вивів людину, в якій постійно борються комплекси добра і зла, який цікавиться людьми, що дає поштовх до розвитку особистості. Поступово інтелектуальне начало здобуває перемогу. Степан розвивається як людина і як письменник. У першому його оповіданні «Бритва» показано шлях бритви від одного господаря до іншого (людина відсутня в оповіданні). А в кінці твору Радченко сідає писати повість про людей. Таким чином, замальовується еволюція героя.

 

 «Ланцюжок» світоглядної та психологічної еволюції характеру головного героя.

СВІТОГЛЯД

На початку твору. Він — «нова сила, покликана із сіл до творчої праці. Він, як йому здається, один із тих, що повинні стати на зміну гнилизні минулого й сміливо будувати майбутнє», вважає, що «не ненавидіти треба місто, а здобути. Таких, як він, тисячі приходять до міста, туляться десь по льохах, хлівах та бурсах, голодують, але працюють і вчаться, непомітно підточують його гнилі підвалини, щоб покласти нові й непохитні. Тисячі Левків, Степанів і Василів облягають ці непманські оселі, стискують їх і завалять. В місто вливається свіжа кров села, що змінить його вигляд і істоту. І він — один з цієї зміни, що їй від долі призначено перемогти».

Далі. На молодіжній вечірці Степан спостерігає за «собі подібними» і в його душі піднімається хвиля протесту: «Невже і він такий? Невже вічна доля села бути тупим, обмеженим рабом, що продається за посади й харчі, втрачаючи не тільки мету, а й людську гідність?»

Разом із тим «він заздрив їм, і не ховав від себе цього, бо теж хотів висунутись і бути обраним. Сміх і оплески, що були нагородою тим щасливцям, мало його не ображали, і кожен новий з них, з’являючись коло кафедри, ставив йому боляче питання, чому це не він, бо він хотів бути кожним із них, однаково — прозаїком чи поетом».

У кінці. «Що більше Степан свою кімнату встатковував, то чужішою вона йому була»; «вечори обнімали його лячним неспокоєм, почуття страшної самотності гнітило його. І він терпів божевільний біль людини, що втратила особисте…»

ПСИХОЛОГІЧНИЙ СТАН

Тверда впевненість —> переконання у власній правоті —> сумніви —> заздрість —> неспокій —> розгубленість —> відчуття самотності —> «осяяння», відчуття переможця.

 

7.  Робота над характеристикою героїнь

Характеристика жіночих образів (на кожну парту учитель роздає картки – розповіді жінок Степана)

Я – Надійка. Покохала тебе з першого погляду, коли разом їхали з села шукати щастя у місті. Вірила, що і ти, Степане, любиш мене. Так і було при перших наших зустрічах. Та згодом ти брутально повівся зі мною, не бачив мого болю, моїх сліз. Я зрозуміла, що стала тобі не потрібною. 

Я – Тамара Василівна, твоя «мусінька», Степане. Життя моє, як ти знаєш, було сповнене болю, сліз, тривог. Тільки ти вніс у нього другу молодість. Заради нашої любові я знехтувала сім’єю. З тобою була щаслива, обдарувала тебе не лише коханням, але й сімейним затишком. Думала, що так буде завжди. Та коли ти знайшов кращу квартиру, то покинув свою «мусіньку». Я зрозуміла, що ти використав мене. 

Я – Зоська Голубовська. Коли побачила тебе, то відчула, що ти єдиний, неповторний, божественний. Спочатку намагалась вдавати з себе примхливе дівчисько, кокетку, та все більше закохувалась у тебе. Ти не повіриш, Степане, якою я була щасливою, коли почула, що ми одружимось, які надії плекала на наше сімейне життя! Та ти жорстоко і підло зрадив мене, відштовхнув. І серце моє не витримало цього болю. ..

Я – Маргарита, Рита, успішна актриса. Тебе привабив у мені яскравий вишуканий одяг, манери. Я загадкова, неповторна й інколи навіть зверхня. Я – маска. Спробуй відкрити мене. Чи зможеш? 

- Чи правда те, що  говорять про себе герої?

-Чи можна вважати героїнь аспектом характеристики головного героя? (Так, можна). 

Степан не знає справжнього почуття любові, кожну з жінок використовує для свого сходження на вершину слави, достатку. Разом із тим, він хапається за кожну нову жінку, як за свій порятунок від самотності, дисгармонії, душевної роздвоєності.

           

Домашнє завдання

Тестові завдання

1. З якою метою Степан Радченко направлявся до Києва:

а) щоб оглянути місто;

б) розпочати власну комерційну справу;

в) вступати до інституту.

2. З наближенням міста Степан відчував:

а) радість та піднесення;

б) на душі стало тихо і мертво;

в) хлопця переповнювали сподівання на краще життя.

3. Де поселив крамар Степана:

            а) у власній вітальні;

            б) у столярній майстерні поруч із коровами;

            в) у сусідньому помешканні.

4. Про що йшлося в першому оповіданні Стефана Радченка:

            а) про історичне минуле Києва;

            б) про кохання до Надійки;

            в) про стару пощерблену бритву.

5. Як склалися подальші стосунки Степана з Надійкою:

а) Степан почував до Надійки відразу, бо ж вона була від села, що зблякло в ньому;

            б) хлопець палко покохав Надійку;

            в) молодята планували поселитися разом.

6. Пішовши з помешкання Гнідих після бійки з Максимом, Степан почував:

            а) схвильованість від втрати товариша;

            б) докори сумління перед господарем дому;

            в) турбувався за власний добробут.

7. Яка причина остаточної зміни житла Степаном:

а) товариш Борис запропонував Степанові своє помешкання, переїжджаючи до іншого;

            б) сім’я Гнідих вигнала Степана;

            в) хлопцеві запропонували гуртожиток.

8. Чи продовжував Степан навчання:

            а) так, і навчався і надалі дуже сумлінно;

            б) ні, але планував обов’язково почати відвідування лекцій;

            в) хлопець вирішив, що інститут йому не потрібний, а Степан Радченко гарний і без диплома.

9. Де побачив Степан Максима, сина Гнідих:

            а) у театрі;

            б) у бібліотеці;

            в) у пивному закладі з сумнівною репутацією.

10. Охарактеризуйте матеріальний стан хлопця на той час:

            а) Степан був повністю забезпечений, тому що отримав гонорари від журналів, де надрукували його оповідання, а також мав платню за лекції;

            б) проблема грошей набувала дедалі загрозливіших форм, тому що всі заробітки йшли на пригощання Зоськи, нової знайомої Степана;

            в) матеріальної скрути хлопець не відчував.

11. За що сподобався Степан молодим літераторам:

            а) за винахідливість;

            б) за гостроту думок;

            в) за те, що не справляв враження людини сильної.

12. Степана Радченка призначили на посаду секретаря журналу:

            а) бо він сам  цього прагнув;

            б) мав неперевершений літературний хист;

            в) бо новий кандидат не зробив ще нікому жодного зла й тримався з усіма лагідно, подаючи кожному надію на себе впливати.

 

Людина може досягнути висот у суспільстві, але душевно деградувати, стати черствою та егоїстичною.

Людина не має права з будь-яких особистих причин нівечити чуже життя.

Людина має ставити перед собою таку мету, яка б принесла щастя їй і ближнім (або, принаймні, не зашкодила їм).

04.11.2022

Зображення  “цілісної” людини в єдності біологічного, духовного, соціального. Характеристика маргінального образу українського інтелігента Степана Радченка в романі В. Підмогильного «Місто»

 Українська література «розстріляного відродження» - це новий якісний етап розвитку української літератури. Вона подарувала нам безліч захоплюючих тем та ідей, які нічим не поступаються європейським традиціям. І серед новаторів художнього слова постає постать Валер’яна Підмогильного, а з його ім’ям пов’язана інтелектуально – психологічна лінія розвитку української літератури.

На попередньому уроці ми розпочали вивчення роману «Місто» про життя новоявленого інтелігента Степана Радченка у великому місті та пошук свого місця у ньому. На сьогоднішньому уроці ми проаналізуємо образ головного героя, з’ясуємо його світоглядну і психологічну еволюцію, а також охарактеризуємо жіночі образи роману.

 Світова література має багато образів міста, у французів О. де Бальзака, Є. Золя, Г. де Мопассана знайдемо величні образи Парижа, у російських письменників А. Бєлого, Ф. Достоєвського – Петербурга, у англійців Ч. Деккенса і У. Теккерея – Лондона. Цю традицію можна знайти також і в українській літературі, зокрема у творах І. Нечуя – Левицького бачимо панорами Києва.

Роман В.Підмогильного «Місто» розгортає перед читачем панораму Києва початку 20-х років ХХ століття. Образ міста – ключовий у романі. Бачимо його різним: яскраво-сонячним і похмурим. Автор малює жебрацькі околиці з хлівами, худобою і елітні квартали з розкішними квартирами, вокзал і казино, театр і пляж, кав’ярні і базар. Місто водночас і хаотичне, і гармонійне. Воно живе своїм життям. І ти або приймаєш його ритм, або міське життя не для тебе. У романі світовий мотив підкорення людиною міста як шлях розвитку людської цивілізації набув модерністичного забарвлення,   психологічно – філософського трактування. Із розвитком міст тисячі сільських хлопців і дівчат потягнулись до них. Серед них герой твору, Степан Радченко, їде на навчання на три роки, як він думає, але залишається назавжди. Степан проходить болісну еволюцію характеру, завойовуючи місто.

2. Поміркуйте

- Яким ми бачимо героя на початку твору? Які почуття володіють ним, коли він уперше ступив на міські вулиці?

- Що зближувало Степана і Надію?

- Чому отримавши листа з села, Степан вирішує  не повертатись туди, хоча ще не був добре влаштований у місті?

- Як змінюється ставлення Степана до міста в процесі збільшення кількості його  життєвих успіхів?

- Чому Степан Радченко відносно легко ввійшов в літературні кола міста, спромігшись зайняти непогану посаду?

- Чому жодній із  жінок, з якими герой був близький, він не дав щастя? Чи справедлива теза, що всіх їх Степан тільки використовував? Прокоментуйте слова Зоськи: «Душа у тебе погана».

- Чому, досягши успіху, Степан Радченко раптом захотів змінити своє міське життя на сільську працю? Яку роль у цьому повинна була зіграти  Надія?

- Чи відчував відчай Степан Радченко, дивлячись із квартири на 6-му поверсі (алегорія) на місто Київ?

- Як ви думаєте, чи допише письменник Стефан Радченко повість про людей?

Тріумф справжній чи вимріяний героєм звучить у рядках: «Воно (місто)  покірно лежало внизу… і простягло йому з пітьми горбів гострі кам’яні пальці…»

Висновки

Основну увагу автор зосереджує на «діалозі» героя і Міста. На фоні міста характер героя змінюється. До міста Степан приїжджає з благородними намірами і вивчитись, і повернутись в село. Навіть переживаючи ворожість до Міста, відчуває, що те   завойовує його душу. Сильна натура, Степан, у свою чергу, прагне завоювати Місто. У цьому він не гребує ніякими засобами. Жінок, які любили його і серед  яких Степан шукав спокою, він використовував у досягненні своєї мети. Штучність, фальшивість поведінки багатьох городян герой не відкине, а швидке  перейме. Після досягнення певного становища він відчуватиме свою самотність. Тому все частіше спливатимуть спогади про село. Місто не принесе Степанові гармонії і спокою. Він відчував духовну пустоту.

Саме тривога, дисгармонія приховувалися у сокровенних надрах внутрішнього світу головного героя, а це ЕКЗИСТЕНЦІЯ. 

 

3.                 Теорія літератури

 

Екзистенціалізм — філософський напрям, який сформувався у французькій філософії та літературі в першій половині XX ст. Його основоположником є датський філософ Серена К'єркегор (кінець XVIII ст.), який уважав, що наука недостатньо звертає увагу на конкретну людину, її переживання та страждання, емоції та думки. Визначальні риси екзистенціалізму: абсурдність буття,відчай,страх смерті; особистість має протидіяти державі,суспільству “ворожому” середовищу;  вища цінність у свободі особистості; існування людини тлумачиться як драма свободи; в художніх творах розповідь ведеться від першої особи. В українській літературі екзистенціалізм проявився у творчості: В. Підмогильного, І. Багряного, В. Барки, В. Шевчука, в поезії представників «нью-йоркської групи», в ліриці В.Стуса. Основним положенням екзистенціалізму є постулат: екзистенція (існування) передує есенції (сутності). У художніх творах екзистенціалісти прагнуть збагнути справжні причини трагічної невлаштованості людського життя Представники екзистенціалізму називали кілька шляхів порятунку від абсурду: СМЕРТЬ (САМОГУБСТВО), БУНТ (БОРОТЬБА), ТВОРЧІСТЬ

-          Як ви розумієте, що таке психологізм?

(Психологізм — заглибленість у творі в душу персонажів, їх психологію. У психологічному творі увага автора переноситься із зовнішнього (подієвого) сюжету на внутрішній (психологічний), він відслідковує всі порухи душі своїх героїв, намагається розкрити їх роздуми й мотивацію вчинків, показати нелегкий шлях внутрішніх колізій. Психологізм почав входити в літературу в добу реалізму з його аналітичністю, а в час модернізму  він набув популярності. В українській літературі психологізм притаманний творчості М. Хвильового, В. Підмогильного, драматургії Л. Костенко)

Отож, В. Підмогильний досліджує людину, поєднуючи естетичні засади психологічного роману та філософію екзистенціалізму.

 

-  Головний герой роману «Місто» Степан Радченко виходець із села, його справедливо можна      назвати герой - маргінал. Що таке маргінал?

Давайте звернемось до тлумачного словника української мови.

(Маргінал  1.Той, хто втратив колишні соціальні зв’язки і не пристосувався до нових умов життя (звичайно про вихідців із села) 2. Провінціал).

У сучасній літературі це тип людини, що опинилася на межі села й міста, ніби провисла між своїм природним середовищем, яке не в змозі відкинути, і новою, не в усьому зрозуміло культурою міського життя. Спочатку герой ненавидить місто, бо боїться його. Автор використовує метафори «ненажерне місто», «лещата міста», «темна безодня міста». Він, Степан, відчуває себе «жалюгідним селюком серед галасливого міста», «одним з безліч непомітних тілець серед каменю й розпорядку».

-         А що таке урбаністика?

(Урбаністика – це твори мистецтва, які зображують місто, його життя та мешканців, побачені, до того ж «міськими очима»)

 Домашнє завдання - продовжити читати твір

31.10.2022

Тема. Світові мотиви підкорення людиною міста, її самоствердження в ньому, інтерпретовані на національному матеріалі в романі «Місто».

 

Роман «Місто» був завершений письменником у 1927 р. і опублікований  у Харкові вже в 1928 р. У 1929 р. Книгоспілка перевидала роман, а Б.Єлисаветський переклав його російською мовою — у 1930 р. роман виходить у серії «Творчество народов СССР». Після масових репресій інтелігенції 1930-х років, під які потрапив також і Валер'ян Підмогильний, роман «Місто», як й інші твори письменника, був заборонений до 1989 р.

Після публікації роман викликав значний інтерес у громадськості. Його обговорювали на читацьких конференціях, у пресі з'явилися рецензії літературознавців. Одні критики захоплювалися твором, у якому відбилася філософія життєствердження епохи, інші тлумачили роман у дусі соціологізму, називаючи книжку «антирадянською», бо в ній не показано «змички робітників і селян», немає уславлення колективізму, робітничого класу, а психологічний аналіз тогочасних проблем, увага до людини, її внутрішнього світу вважалися дрібнобуржуазною ідеологією, неприйнятною для соціалістичного суспільства. Деякі критики вважали роман автобіографічним, головного героя ототожнювали з автором, проти чого Валер'ян Підмогильний у пресі застерігав читачів.

у 1928 році Валер’ян Підмогильний опублікував у Харкові модерний (франц. мoderne – новітній, сучасний) роман – перший урбаністичний роман в українській літературі. У ньому автор досліджує людину, поєднуючи естетичні засади психологічного роману та філософію екзистенціалізму.

Твір не був подібний до традиційної народницької прози XIX ст., бо автор орієнтувався на європейський роман XIX — початку XX ст., засвоївши традицію романістики Оноре де Баль­зака, Гі де Мопассана, Анатоля Франса, Джека Лондона, а також вітчизняну — Агатангела Кримського, Володимира Винниченка.

У 1929 році, відповідаючи на численні агресивні випади з боку критиків, В. Підмогильний пояснюватиме причину створення роману:

«Написав «Місто», бо люблю місто і не мислю поза ним ні себе, ні своєї роботи. Написав ще й тому, щоб наблизити, в міру змоги, місто до української психіки, щоб сконцентрувати його в ній. І коли мені частина критики закидає «хуторянську ворожість» до міста, то я собі можу закинути тільки невдячність проти села. Але занадто вже довго жили ми під стріхами, щоб лишатись романтиками їх». Таке «надзавдання» письменника породжене було кризою українського світогляду. Традиційний міф про  село як носія усталених культурних стереотипів вичерпує себе в умовах бурхливих суспільних перетворень початку ХХ століття. Нова, урбаністична, свідомість була необхідною, назрілою для реалізації, але водночас і недоступною для українців унаслідок колоніальної політики Російської імперії, у якій міста як осередки цивілізації призначалися пануючій нації. Українське місто було невід'ємним від російської культури. Тому селяни 20-х рр., приходячи в місто, неминуче відчували конфлікт  культурних традицій.  У будь-якому випадку селянин був приречений відчувати власну чужинність. Саме цю "обєктивну маргінальність українців" досліджує Підмогильний у своєму романі. До світового мотиву підкорення юнаком великого міста додається специфічний аспект долання героєм власного маргінесу, набуття ним нової, урбанізованої свідомості. Таким чином, Місто в романі — це більше, ніж середовище чи тло подій; воно переростає у символ певного типу світогляду, шлях до якого для українця лежить через сумніви, розчарування й внутрішню дисгармонію.

І частина

Степан Радченко вирішив поїхати до міста, щоб вивчитися й повернутися в село. — Оселився в дядькового знайомого крамаря. — Юнак ночував у столярній майстерні поруч із коровами, їв черствий хліб із салом, ходив умиватися до Дніпра. — Почав оформляти документи в інститут, шукав роботу, але не знайшов. — Зайшов до друзів-односельців Левка та Надійки, яка йому подобалася. — Склав екзамени, отримав стипендію. — Шукав житло, але господар запропонував спати в них на кухні, мати обід за допомогу по господарству. — Юнак з радістю погодився, бо тепер міг придбати пристойний одяг. — Степан блукав вулицями, думав, що, ставши культурною, освіченою людиною, повезе на село нове життя. — Разом із Надійкою та її друзями Радченко потрапив на літературний вечір і позаздрив славі письменників. — Вирішив написати оповідання про бритву. — Критик, якого юнак бачив на вечорі й звернувся щодо свого твору, не захотів із ним розмовляти. — Розлючений Степан зайшов до Надійки, пішли разом у парк. — Грубо скористався дівчиною. — Коли та розплакалася, сказав, що йде від неї назовсім, бо кохання виявилося несправжнім, фальшивкою. — Степан знайомиться з Максимом, сином господарів, культурною, освіченою та розчарованою у коханні людиною. — В інституті герой учиться із запалом, багато в чому перевершує однокурсників. — Пише оповідання. — Земляк Борис радить йому надіслати свої твори до журналу. — Уночі до Степана стала приходити господиня дому Тамара, розповідати про своє нещасливе подружнє життя. — Син Тамари дізнався, хлопці побилися й Максим зовсім пішов із дому. — У Радченка добре виходило з математикою, а з українською мовою — важкувато. — Засів за книжки. — Професор, якому Степан складав екзамен, порадив йому йти викладати на курси української мови для держслужбовців. — Придбав одяг і переїхав у кімнату, яку запропонував Борис. — На курсах познайомився з поетом Ви-горським і потоваришував із ним.

ІІ частина

Позбувшись злиднів, Радченко продовжував жити скромно, вести здоровий спосіб життя. — Зайнявся вивченням літератури, іноземних мов. — Вигорський послав оповідання Степана в журнал і їх надрукували. — Степан дуже радий, відчуває себе письменником. — У кафе познайомився із дивною та невгамовною дівчиною Зоською. — Із харківського журналу прийшов гонорар і запрошення писати ще. — Домігся прихильності Зоськи. — Зустрів сина колишньої господині Максима, який зі скромного хлопця став пияком і розпусником. — Прилучився до літературних дискусій. — Покинув інститут. — Ухвалена до друку його збірка з великим гонораром. — Прийшов Борис і сказав, що одружився з гарною дівчиною. — За описом Степан зрозумів, що то була Надійка. — Йому стало прикро, що гарна дівчина стане куховаркою й прибиральницею в самовдоволеного міщанина. — Радченка беруть на посаду секретаря в журналі. — Кинувся в роботу, став наводити лад, зробився незамінною людиною. — Обрали до культкомісії місцевкому. — Став рідше зустрічатися із Зоською. — Необдумано запропонував одружитися, вона погодилася. — Уявив, як романтика перетвориться на будні, й передумав, вирішив порвати з дівчиною. — На вечірці в присутності Зосі став залицятися до інших жінок, познайомився з актрисою з Харкова Ритою. — Задумав написати великий твір, уже продумав структуру, але не писалося. — Степан у розпачі: захотів побачити Зоську, помиритися з нею, але виявилося, що дівчина отруїлася через нього. — Переїхав до нової квартири, обставив меблями, улаштував усе, як хотів, але помешкання все одно здавалося йому чужим. — Зустрів Левка, який їхав працювати на Херсонщину, сам згадав село та свої мрії, подумав, що і йому треба було б поїхати. — Згадав про Надійку, захотів побачити, розшукав. — Ця зустріч його розчарувала. — Зустрів Риту, це здалося йому щастям. — Побіг додому, сів за стіл і почав писати свою повість про людей.

    Підмогильний оптимістично закінчує роман вірою в розбуджені сили українського народу , у його переможну місію, втіливши у творі символічну ідею завоювання русифікованого Києва «свіжою , молодою кров’ю села» , щоб здобути його, змінити й перемогти!

 

Домашнє завдання

Конспект біографії автора, опрацювати матеріал про роман  «Місто» ст. 87-88.

З ТЛ: урбаністичний роман- перечитати матеріал у підручнику ст. 92

Читати твір «Місто». Визначте тему твору.

( Зображення людини в новому для неї середовищі, змалювання її почуттів, переживань.

28.10.2022

Запрошую на 5 урок

Валер’ян Підмогильний – автор інтелектуально-психологічної прози.

Домашня завдання - 

ст. 91, 92 , 

12 питань опрацювати усно, 

2 питання письмово з рубрики домашнє завдання

24.10.2022
працюємо дистанційно

РМ 11.  Усний міні твір. Висловлення власного ставлення до проблеми збереження своїх коренів, небезпеки їхньої втрати, до високих загальнолюдських ідеалів.  

Розстріляне Відродження, Український Ренесанс. Ватага міцних душею і тілом синів, які готові були віддати життя заради самостійності і розквіту української держави, не каючись у «скоєних гріхах», не відрікаючись ні від родоводу свого, ні від переконань, жили і творили. Це вони вирішували питання: «бути чи не бути» самобутній мистецькій літературі в контексті світового духовного розвитку. Наша пам'ять і совість зобов'язує знати вас поіменно.

Першим заспівувачем «азіатського ренесансу», за словами самого романтика вітаїзму Миколи Хвильового, стануть українські митці, а їхній стиль — активний романтизм — буде основним у час українського відродження.

Він пізно зрозумів, що більшовизм і національна ідея — несумісні поняття. Микола Хвильовий воював за новий світ для своєї матері України в лавах тих, хто знищував її, так, як знищив власну матір герой новели «Я (Романтика)».

У центрі твору — проблема гуманності і фанатичної відданості справі революції. Вічне протистояння добра і зла в новелі перенесене в душу героя.

Міні-дослідження «Я і анти-Я»

✵ Що символізують ці два антикоди в одній личині особистості? (Перше Я — комунарське, яке говорить, що й далі треба вбивати, бо це потрібно для революції. Друге Я — зовсім інше, протилежне. Це людське Я, яке мандрує до хатини матері. Воно не може змиритися з першим. Коли герой вбиває свою матір, революційне Я перемагає людське. Ліричний герой, вбиваючи свою матір, йде проти своєї совісті. Він підрубує своє коріння і вважає, що дерево стоятиме. Але це не так: вбивши матір, він приречений на загибель. Образ матері героя асоціюється в новелі з образом України. Символічно звучать рядки, коли разом із матір'ю Я вбиває і себе, і батьківщину)

✵ Чи можна виправдати вбивство рідної людини заради високих ідеалів? (Ні. Позбавити людину життя — великий гріх. А матір? Ту, яка дала життя, пустила коріння свого роду, від якої «пахло м'ятою».

Ні, вибір свідомий: «це була єдина дорога до загірних озер невідомої прекрасної комуни». Убивство здійснюється у пориві «якоїсь неможливої радості». Я «дико озирається», він цілує тіло, але залишає його непохованим… Потім цілком переходить у «сторожа душі». Убивши матір, герой повністю помирає)

 

У прозі 20-х років спочатку переважають малі жанри: ліричні оповідання, етюди, ескізи, образки. Найпоширенішим жанром стала новела. Поступово з неї почала «виростати» повість, згодом — роман, та ще й не просто епічне полотно, а інтелектуально-філософський. Щоб написати високохудожній цікавий твір, не обов'язково прожити насичене подіями життя, варто навчитися його сприймати. Цей митець «прийшов до романтики конкретної — видимої оком і відчутної на дотик… — національного відродження рідного українського народу». Хто ж він?

Прийом «Низка спогадів»

Через спогади спробуйте впізнати відомого письменника.

1. «Мав витончені риси обличчя і передчасну сивину».

2. «Мав неповторну манеру жартувати, гніватися, сміятися, слухати».

3. «Свої прогулянки називав “екскурсіями в будні”».

4. «За художньою деталлю “полював” із суто мисливським азартом».

5. «Як кореспондент брав участь у Нюрнберзькому процесі».

6. «Він любив свою землю, свій народ, кохався у його мові, у звичаях».

7. «Він працював головним редактором Одеської кіностудії».

Так, це Юрій Яновський. Блискучий майстер слова, витончений знавець мистецтва, людина великого й тонкого смаку, дотепна, приваблива, щира. Упродовж 1925 — 1928 рр. Одеська кінофабрика дала світові «німі шедеври», такі як: «Тарас Шевченко», «Звенигора». «Зрілий» неоромантизм найповнокровніше проявився у двох творах прозаїка — романах «Майстер корабля» та «Чотири шаблі». Перший — твір новаторський, написаний у формі монологу-спогадів То-Ма-Кі (Товариш Майстер Кіно). Тут є мариністичний пейзаж, екзотика чужих країн.

✵ Працюємо усно

Проведемо творче дослідження, яке дозволить створити усні міні-композиції, щоб висловити власне ставлення до проблеми збереження своїх коренів, небезпеки їхньої втрати. Створимо 2 творчі лабораторії – на вибір

1 група: «Людина — натура творча» (з'ясувати загадковість образу автора і героїв роману «Майстер корабля»).

2 група: «Новаторська архітектоніка твору» (з'ясувати найважливіші соціально-етичні проблеми твору).

1 група

✵ Про що розповідає нам Ю. Яновський у «Майстрі корабля»?

✵ Як автор створює власний художній кодекс?

✵ Якими постають перед нами образи творчої інтелігенції?

«Майстер корабля» — це романтичний трактат про мистецтво. Талановитий художник слова роздумує над сенсом земного буття, загадковістю і таємничістю людської душі, її поривань до краси, гармонії через призму минулого і майбутнього. Чи не тому на сторінках роману вирують молодість, енергія, щастя любові і творчості? Ю. Яновський поетизує творче начало в людині, через яке вона здобуває безсмертя у віках. Твір пересипаний місткими висловами-сентенціями, через афористичність яких автор формує власний художній кодекс: «… Людина — натура творча. Людині треба, щоб її робота залишалася після неї самої жити. Тоді людина працюватиме так, як співає». Або: «Радісна праця — ознака творчості». Ці слова символічні, адже висловлюють гуманістичний пафос. «Жага за просторінню! “Вперед!” — кричить твоя істота! Людині не властиво стояти», — життєве кредо героя роману і самого Ю. Яновського, сповненого кипучої творчої наснаги.

Роман «Майстер корабля», який побачив світ 1927 року, автобіографічний. Письменник згадує минуле, переоцінює власний життєвий досвід, пов'язаний із режисерською працею на Одеській кінофабриці, «перевдягає» реальні прототипи (О. Довженка, П. Нечесу, Ф. Кричевського, І. Пензо, себе), а С. Плачинда вважав, що розпізнаються у творі ще й Михайль Семенко та Юлія Солнцева. Автор дає героям екзотичні імена: То-Ма-Кі, Сев, Тайях, Директор, Професор, Богдан Майк, Генрі.

2 група

✵ Чому головний герой бажає переосмислити свій життєвий шлях?

✵ Для чого використовується ідея створення корабля-парусника? Стрижнем архітектоніки твору є оповідь-сповідь головного героя То-Ма-Кі. Він людина похилого віку, тому і прагне осмислити життєвий шлях: «Сиве волосся до чогось зобов'язує». Цей рефрен є обрамленням самого роману. Спогади про молодість, про зародження і становлення українського кіномистецтва, роздуми про секрети творчої праці перериваються встановленими новелами, листами, трактатом, коментарями до мемуарів. Для карколомного сюжету майбутнього фільму Сева використовується ідея створення красеня-корабля, який для письменника і його героїв — символ краси, одухотвореної творчості, прагнення до високих ідеалів.

Для То-Ма-Кі, як носія авторської ідеї, батьківщина — конкретно-історичне поняття. «Моя Республіка» (тобто Україна) — так він називає її в романі. Це той стержень, якому, власне за авторським задумом, присвячений роман «Майстер корабля». Неоромантик Яновський не відмежовується від актуальних проблем літературної дискусії 1925-1928 рр., він ставить гостро проблему культури української нації як одну із найважливіших соціально-етичних проблем. Автор створює образ корабля, який символічно втілює своєрідну програму духовного відродження українців, їх власний шлях розвитку, з опорою на справжні цінності. Він щиро вірить, що нове життя Республіки будується, як і корабель Міста, за законами збереження в душах краси й добра, внутрішньої свободи людини. Це символізує жіноча фігурка (майстро) на носі корабля — тисячолітній символ-оберіг, бо як чоловічий патріархальний світ такий хиткий, часто змінюваний, агресивний, завойовницький.

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ – продумати твір за поданими матеріалами

21.10.2022

Юрій Яновський. “Майстер корабля”. Проблеми творення нової української культури, духовності української людини, символічність образів. Неоромантичні герої То-Ма-Кі, Режисер, Сев, Тайях та їх прототипи

 

«Майстер корабля» — перший любовний роман Ю. Яновського про трикутник почувань, який поєднав три молодих і красивих життя, де жайворонок дзвенів з високості для двох закоханих сердець, але звив сімейне гніздечко для третього.

Твір побачив світ 1927 року і по праву вважається автобіографічним. Роман «народився, як і слід було чекати, далеко од моря. Його було написано тоді, коли автор, бувши звичаєм одважний і холодного серця, одразу якось уздрів, що молодість його не вічна». У 30-ті звинувачений критиками у відриві від дійсності, сьогодні «Майстер корабля» здобув репутацію «надто особистого», «зашифрованого своєрідним кодом лірики».

·          2. Аналіз роману (робота в зошитах)

Тема: показ буднів життя й творчості українських кіномайстрів 20-х pp. ХХ століття; море й кіномистецтво.

 

Ідея: утвердження думки, що все життя на планеті має будуватися з творчим натхненням, з турботою про культуру кожної нації, про завтрашній день людства, бо тільки тоді майбутнє перетвориться на казковий край мирної праці й гармонійно розвинених особистостей.

 

Жанр: неоромантична проза, перший в українській літературі мариністичний роман. Його справедливо називають автобіографічним, романтичним трактатом про мистецтво. Він сповнений екзотики — розповідей про морські пригоди, далекі острови, про мистецтво суднобудування. З морем пов’язаний і майбутній фільм, що його готується знімати режисер Сев. Є в романі й елемент гри, фантастики, якщо мати на увазі «переселення» То-Ма-Кі в 1970-ті роки й спроби автора забігти в майбутнє (міркування про балет, що буде витіснений фізкультурою, про художні твори, у яких зникне фабула, і навіть про «часи війн сорокових років»!).

 

Композиція: оповідь ведеться переважно у формі ліричної сповіді — мемуарів сімдесятирічного То-Ма-Кі. Йдеться про минуле, але з висоти майбутнього — із 70-х pp. XX ст. Ця оповідь переривається вставними «історіями» з життя інших героїв, які самі їх згадують, — і тут фантазії прозаїка немає меж. Яновський зміщує не лише різні часові, але й просторові площини: композиція досить вільна, роман розбудовується на очах у читача — автор зумисне залучає до активної співучасті в такому віртуальному творенні нової дійсності.

 

Сюжет твору новий для тогочасної української літератури: режисер Сев знімає фільм про матроса Богдана. Для зйомок будується справжній вітрильник, на якому потім плаватимуть учні мореход-ної школи. Дуже органічно вплетені в роман нотатки синів героя, листи його коханої — балерини Тайях, розповіді матроса Богдана й роздуми самого мемуариста. Авторська (а також читацька) уява мандрує слідом за дією, що відбувається (реально або в споминах) то в Місті (тобто Одесі), то в Італії, на острові Ява, в Румунії. Зовнішній сюжет час від часу переходить у сюжет внутрішній (що стосується емоційних переживань героїв) і навпаки.

Основні мотиви роману: мотиви молодості, творчості, любові та дружби.

Головні герої душею віддані не так літературі, як кіно — новому мистецтву, що тільки спинається на ноги. Однак романтика настрою, що в романі є наскрізною, не переростає в суцільний піднесений пафос, чим грішили твори революційних романтиків. Утім, вона й не охоплює ні складних морально-етичних проблем людського співжиття загалом, ні конкретних тогочасних проблем української нації. Таке поєднання — одна зі специфічно українських рис модернізму.

 

3.      Рубрика «Готуємось до ЗНО — повторюємо теорію літератури»

Український романтизм (фр. romantisme) — ідейний рух у літературі, науці й мистецтві. Визначальними для романтизму стали ідеалізм у філософії і культ почуттів, а не розуму, звернення до народності, захоплення фольклором і народною мистецькою творчістю, шукання історичної свідомості й посилене вивчення історичного минулого (історизм), інколи втеча від довколишньої дійсності в ідеалізоване минуле або у вимріяне майбутнє чи й у фантастику.

Неоромантизм (від грецьк. veog — молодий, новий і фр. romantisme) — умовна назва естетичних тенденцій, що виникли у світовій культурі, зокрема в літературі, живописі та музиці, на межі ХІХ-ХХ століть. Течія раннього модернізму.

Роман (фр. roman — «романський») — літературний жанр, великий за обсягом, складний за будовою епічний твір, у якому широко охоплені життєві події, глибоко розкривається історія формування характерів багатьох персонажів.

Роман мариністичний — роман на морську тематику.

Роман автобіографічний — жанровий різновид роману, у якому головним персонажем виступає сам автор, а події, вміщені у фабулі, — достеменні події з його життя.

4. Прототипи у романі

Більшість героїв твору мають свої прототипи. Ось художник Сев, який поставив невеличку комедію, «блискуче провалився», але працює над ще однією картиною як режисер. Автор пише про нього так: «… з однаковою гордістю стоятиме серед велетенських машин… на палубі океанського корабля, що йде в невідомі країни, він стоятиме з однаковою гордістю й серед неміряного степу, спираючись на палицю. Бо в ньому є одвічне обличчя людини…». Таким був О. Довженко, такою була його вдача.

В особі мудрого, натхненного й усезнаючого Професора помітні риси художника Василя Кричевського, якого запросили на Одеську кіностудію як консультанта для постановок фільмів на історичні теми. У спогадах М. Бажана читаємо: «Старий майстер знав багато. Своїми знаннями він не хизувався, а охоче ділився, ставши незаперечним художнім авторитетом для всіх кінематографістів, особливо ж для двох людей — для Довженка, загалом не схильного підкорятися у мистецтві іншим авторитетам, і для Яновського. Юрій дуже любив і шанував свого Професора, прислухався до його суджень, вчився в нього». До речі, обкладинку до першого видання «Майстра корабля» виконав В. Кричевський. На ній було зображено вітрильник, який ніби летить над морем і нагадує своїми контурами жіноче обличчя східного типу — героїні твору балерини Тайах. Це дивне ім’я Ю. Яновський запозичив з історії стародавнього Єгипту: так звали матір фараона Ехнатона, свекруху знаменитої Нефертіті. Тайах, ніжна, чарівна, граціозна та одухотворена в танці, загадкова й таємнича в буденному житті, схожа на артистку Іту Пензо, яка гастролювала в Одеському оперному театрі в середині 20-х років, зокрема танцювала в балеті С. Василенка «Йосиф Прекрасний». Ю. Яновський та О. Довженко захопилися її майстерністю, про що згадує у спогадах і М. Бажан: «… відчули, що їхні серця б’ються особливо тривожно і гаряче, коли, овіяна східними переливами музики, на сцені вигинається і кружляє жагуча, чарівна, струнка Тайах». Про це ж говорить у своїх мемуарах і Т. Стах, письменниця й перекладачка: «Пізніше Юрій Іванович казав, що він байдужий до балету, але тоді видно було по ньому, як йому все подобається: і музика Глієра, і танці, а Іта Пензо зі своєю чарівною усмішкою і поглядом неуважно-примружених, ледь витягнутих по-японському очей під русим, низько спущеним на чоло волоссям просто-таки полонила його». Привабивши Ю. Яновського своєю «загадковістю», згодом вона стала прообразом красуні Тайах у його романі «Майстер корабля». Білоголова, стрижена, довгонога, «стримана й холодна взагалі, а коли сміється — робиться близькою», — такою змальовано Тайах на сторінках роману.

Прототипом Директора став матрос Павло Нечеса, бурхливі віхи життя якого лягли в дивовижну передісторію керівника кінофабрики. У творі знаходимо й іронічно-жартівливий автопортрет самого Ю. Яновського, автора й оповідача, за сюжетом — новоприбулого редактора Одеської кінофабрики: «Уявіть собі юнака — невисокого й стрункого, з сірими очима й енергійним ротом, погляд насмішкуватий і впертий, руки, що люблять доторкнутись до забороненого й відчути приємність там, де страшно». У спогадах М. Бажан застерігає читача від бажання ототожнювати життєві реалії з художнім домислом, пишучи зокрема: «Знаю, що зображена в романі любов То-Ма-Кі і Сева до Тайах не протокольно точний запис. Справжні події та почуття підхопив та підніс до баладних романтичних висот порив молодого Юриного серця».

Реальні люди і події, переосмислені згідно з авторським задумом, дали змогу Ю. Яновському створити яскраві образи української творчої інтелігенції, її молодшої генерації. Кожен з них може сказати про себе словами То-Ма-Кі: «… B мене одна наречена, наречена з колиски, про яку я думав, мабуть, і тоді, коли не вмів ще говорити. Наречена, що для неї я жив ціле життя, їй присвятив сталеву шпагу й за неї підставляв під мечі важкий щит… Для неї я був сміливий і впертий, заради неї я хотів бути в першій лаві бійців — бійців за її розквітання. Для неї я полюбив море, поставив на гербі якір, що його приймають усі моря світу, і колишеться над ним могутній корабель. Культура нації — звуть її».

·          5. Робота над образами

Образ моря

«Море в тебе дійсно шумить скрізь», — так каже про це пілот Майк батькові. Із цим образом пов’язані всі дійові особи. Але в житті кожного з них море відіграє свою роль. Для матроса Богдана — це природна стихія існування, якою він пишається, хоч іноді іронізує над собою.

Для режисера Сева та сценариста То-Ма-Кі море — натхненник їхньої творчості й самовдосконалення. Море втілює далеку мрію, можливо, ірреальну, яку можна відчувати, у стихії якої можна жити, творити, рухатися вперед, долати перешкоди, труднощі, мрію, що часом може стати реальністю.

Образ корабля

Образ корабля (не бутафорного, а справжнього, за стародавніми кресленнями) символічно втілює своєрідну програму духовного відродження українців, їхній власний шлях розвитку, з опорою на справжні цінності, вивірені часом. Ця підтекстова програма постійно доповнюється роздумами То-Ма-Кі, інших дійових осіб, причетних до спорудження вітрильника. Власне, роман став своєрідною сходинкою в усвідомленні українською людиною себе як частини певної нації, своєї духовної, морально-етичної наповненості в конкретному часі та в перспективі. Слова «підняти якір свого корабля й поставити паруси» суголосні назві роману і несуть у собі символічний зміст. Як пояснює матрос Богдан, майстер корабля — це дерев’яна фігура над бугшпритом у формі вовка, лиса чи ведмедя, яка оберігає корабель від нещасть. Для вітрильника, спорудженого для майбутнього фільму, сам Богдан обрав майстром корабля жінку — юну Баджін, з якою колись перетнулася його життєва доля. Такий сюжетний хід подій. А в підтексті вітрильник, клопітка праця над його народженням — це романтична поетизація прекрасного в людині, її поривання до гармонії зі світом і самою собою.

 

Образ міста

Українська проза 20-х pp. XX ст. засвоює й активно впроваджує також ще одну новітню духовно-психологічну «субстанцію» у свідомості української людини цього часу — Місто. У романі Яновського Місто уособлює той обітований рідний берег, чиїми тихими вуличками часом гуляє штормовий вітер, принесений з моря. Кожен із героїв розуміє той берег по-своєму, що, однак, не позбавляє образ Міста узагальнювального змісту, утілення образу батьківщини.

·         

6.              Значення роману

Персонажі «Майстра корабля» внесли в українську прозу 20-х pp. XX ст. дух творчого неспокою, сміливого пориву до утвердження в цьому неспокійному, як вічне Море, новому світі. Письменникові вдалося поєднати в романі загальнолюдське й національне, сміливо спроектувати майбутнє. Саме цей роман засвідчив апофеоз духовного й художнього зростання Ю. Яновського як українського неоромантика. Тут утверджується «романтика вітаїзму», непереможне життєлюбство, до якого закликав у статтях М. Хвильовий і яке наснажувало багатьох митців 20-х рр.

У «Майстрі корабля» молодому Яновському на «морському матеріалі», на життєвих буднях першої фаланги українських кіномитців вдалося витворити великий «інший смисл» людського буття, вдалося, як і англійському письменнику Дж. Конраду чи російському О. Гріну, оспівати загадковість життєвих морів, незбагненну тайну сучасного й майбутнього, поривання людини до гармонійності та життєвої істини.

17.10.2022

Тема: Новаторство художньої форми («Майстер корабля»):модерний сюжет, що інтригує, умовність фабули, зміщення часопростору

Історія створення і прототипи

Роман було написано за дуже короткий термін. Автор розпочав його восени 1927 року в Одесі, а завершив за кілька місяців уже в Харкові. В основу твору поклав особистий досвід із часів своєї роботи в кіно.

У 1920-х роках вважали, що кіно — це швидше ремесло, а не творчість, технології, а не власне мистецтво. Відповідно місця, де виробляли фільми, називали кінофабриками.

Юрій Яновський, хай і недовго, був художнім редактором на Одеській кінофабриці, яку тоді жартома називали «Голлівудом на березі Чорного моря». Він правдоподібно відтворив внутрішній лад цієї установи, бо знав його не лише з чуток і розповідей. А один із реальних епізодів — підготовку репортажу про зустріч наркома закордонних справ Г. Чичеріна з турецьким міністром — зобразив досить детально, з елементами технології творення документального кіно.

Павло Нечеса

Не лише кінофабрика, а й саме місто відіграє в романі неабияку роль. Сучасники автора одразу впізнали Одесу з її неповторним колоритом і людьми. Найбільше у творі морської романтики. Це морські краєвиди й захопливі бувальщини про подорожі та пригоди. Автор розповів і про різні кораблі: створення вітрильника для зйомок фільму — чи не ключовий епізод роману.

Більшість героїв твору мають реальних прототипів. На перших сторінках роману згадується літературний редактор Михайль, у якому сучасники легко впізнавали Михайля Семенка. Директор нагадує тодішнього керівника кінофабрики Павла Нечесу. В особі Професора автор зобразив художника Василя Кричевського, який був історичним консультантом під час зйомок. Танцівницю Тайах ототожнювали з балериною Ітою Пензо, а прототипом художника й режисера Сева став Олександр Довженко. Ну, а образ головного героя багато в чому став відображенням особи самого автора.

Сторінками спогадів

В кабінеті Юрія Івановича на книжковій шафі над письмовим столом стояла дуже гарна модель вітрильної яхти, либонь, фрегата, — в позиції, як це намалював Кричевський на обкладинці першого видання «Майстра корабля». Юрій Іванович придбав чи замовив цю модель ще в час свого перебування в Одесі, коли працював на кінофабриці і задумав писати «Майстра корабля». Юрій Іванович міг точно і безпомилково назвати морським терміном кожнісіньку деталь моделі і дуже любив свій фрегат.

Юрій Смолич, письменник

Особливості жанру та художньої організації

Юрій Яновський почав писати роман ще досить молодим — у двадцять п'ять років. Тоді він любив пошук, експериментував. Особливо захопився проголошеною М. Хвильовим романтикою вітаїзму з її підкреслено активним і творчим ставленням до життя.

«Майстер корабля» був задуманий як твір модерністський. Його основа неоромантична: на першому плані — окриленість, фантазія і віра в людські можливості, які наче зовсім заступають приземлену буденність. Екзотика приморського міста, романтика морських пригод, молодість з її нестримними творчими амбіціями, кохання і вірна дружба — усе це сприяє творенню загального неоромантичного ефекту життєвої повноти, незмарнованих днів людського життя.

Неоромантизм — напрям модернізму, якому властиві увага до незвичайних особистостей, сильних пристрастей, до всього загадкового й фантастичного.

Умовність — порушення правдоподібності зображення з художньою метою.

Автор вдався до художньої умовності, вибудовуючи особливий світ роману: утримався від змалювання дрібниць щоденного побуту, а натомість виділив найбільш яскраві моменти у стосунках героїв.

Художня умовність — прикмета будь-якого літературного твору, адже мистецька картина світу завжди відрізняється від реальності. Автор увиразнює ті прояви дійсності, що відповідають його творчому задумові, інші ж може ігнорувати. Інакше кажучи, художня умовність — це свідома деформація дійсності з певною мистецькою метою.

Специфіка неоромантичної умовності позначилась і на зображених у романі часово-просторових координатах. Вони не тотожні реальним часу й простору, а мають передусім естетичне значення — містять лише художньо значущі складові.

У літературі час і місце подій можуть миттєво змінюватись — відповідно до авторського задуму. Трапляється, що письменник звертає читацьку увагу на події, які відбуваються одночасно в різних місцях або в різні епохи тощо. Це все важливо враховувати, аналізуючи роман.

Організація твору Юрія Яновського доволі складна й експериментальна. Виклад стилізований під мемуари — спогади вже немолодого героя про давні часи. Письменник, ще молода людина, пробує уявити, яким має стати його герой на восьмому десятку років. Він немовби мандрує в часі, гортаючи сторінки людського життя, переноситься від молодості до старості й навпаки, тим самим додаючи всьому твору філософської глибини.

Автор активно використовує позасюжетні елементи, розлогі розповіді персонажів про події, що відбуваються на далеких островах, в Італії, Румунії тощо. Усі епізоди яскраві, неоромантичні — вони зазвичай ілюструють примхи долі та людську волю до життя.

Роман новаторський, тож визначити його жанр досить складно, адже в ньому є й філософські роздуми, є й неоромантична любовна лінія, наявні риси пригодницького твору. Є також і футуристична спроба зазирнути в майбутнє, передбачити його. Отже, це твір зі складною організацією, що поєднав ознаки кількох романних різновидів.

Проблемно-тематичний комплекс

Становлення українського кіно — одна з важливих тем твору. Кінофабрика й далекосяжні творчі задуми привертають увагу автора. Однак загалом тема ширша й масштабніша — це творення якісно нової української культури. Недарма головний герой То-Ма-Кі (Товариш Майстер Кіно) з піднесенням згадує про свою «наречену», якій присвятив усе життя: «Культура нації звуть її». Отже, народження сучасної й повноцінної культури вільного народу є основною темою. Помітне місце посідають теми мистецтва, кохання, дружби, моря й морських пригод.

Автор розповів про формування нової української інтелігенції й порушив у зв'язку із цим низку проблем переважно морально-філософського характеру. Узагальнено — це проблема людини, яка будуватиме майбутнє України, вільне від усіх темних прикмет попередніх часів. А звідси — увага до філософських проблем сенсу життя, щастя, творчого покликання, молодості і старості. Порушено проблему оновлення в особистих стосунках, зокрема в ставленні до жінки в суспільстві майбутнього.

Мотиви та образи

Теми й проблеми роману розкриваються за допомогою окремих мотивів, два з яких заслуговують на особливу увагу. Перший — це мотив молодості, який є наскрізним, адже нове життя будують переважно молоді мрійники: «Тільки молодість має таку повінь думок. Снуються вони скрізь, приходять від усіх дотиків, і ледве встигає за ними дзвінкий бігти час». Навіть слова літньої людини — автора мемуарів — відсилають саме до молодості: «Мої спогади я присвячую молодим, сміливим і чуйним, їм віддаю я на суд юнацькі помилки і перемоги...».

А другий — мотив моря, що тісно пов'язаний з мотивом молодості. Не випадково Тайах звертається до героїв: «Я почуваю вашу молодість як морське повітря». Або такі промовисті слова: «Біля моря ми почували себе сильнішими». Море не лише посилює романтичні почуття й додає сил, воно ще спонукає до відвертих зізнань і роздумів: «Море — це великий степ, на якому росте синя й чорна трава. Біля моря Добре Думається, і звичайні слова набирають таємного й великого змісту».

Образи героїв роману розкриваються переважно в трьох людських вимірах: у творчій праці, дружбі й коханні. Оповідач не лише розмірковує над сценарієм, а ще й бере безпосередню участь у монтажі документального фільму. Режисер Сев із головою занурюється в підготовку до зйомок нової картини про море. Матрос Богдан своїми розповідями про морські пригоди надихає сценариста й режисера. Усі разом захоплені побудовою корабля для майбутнього фільму. А Богдан ще й виготовляє «майстра корабля»: «Так я називаю фігуру, що живе під бугшпритом. Вона веде корабель, оберігає його від рифів і заспокоює хвилі». Цю фігуру Богдан зробив подібною на свою кохану Баджін, з якою його розлучила примхлива доля.

У творчій співпраці міцнішає чоловіча дружба, але вона також проходить випробування в любовному трикутнику: головний герой і режисер Сев закохані в чарівну танцівницю Тайах. Це доволі самостійна емансипована жінка, яка намагається розібратися в собі та своїх почуттях. Автор зображує такий тип взаємин, у яких жінка є рівноправною учасницею — вона воліє самостійно робити вибір супутника життя, а не бути заручницею чоловічої волі.

 

Поміркуйте:

·         1. Яке враження справив на вас твір Ю. Яновського «Майстер корабля»? Які почуття, роздуми він викликав? Які запитання у вас виникли? У який спосіб ви могли б знайти на них відповіді? Які з них ви хотіли б обговорити з однокласниками, однокласницями й учителями, у родинному колі?

·         2. Які події з життя письменника покладено в основу твору «Майстер корабля»? Наведіть приклади епізодів роману, де автор використав свій досвід роботи на кінофабриці.

·         3. У якій формі написано роман? У чому полягає умовність часопростору твору?

·         4. Які культурні діячі стали прототипами героїв роману? Хто з них був вам відомий раніше?

·         5. Які теми та проблеми розкрито у творі?

·         6. Які з названих тем (проблем) ви вважаєте актуальними в наш час?

·         7. Які теми (проблеми) твору близькі вам особисто? Чи погоджуєтеся ви з їх трактуванням у романі? Чому саме?

·         8. Як позначилися на художніх особливостях роману особистісні якості, світогляд митця, його оточення?

·         9. Пригадайте, що таке романтика вітаїзму. Чи можна вважати роман «Майстер корабля» вітаїстичним твором? Чому?

·         10. Чому роман «Майстер корабля» можна назвати модерністським твором?

·         11. Які риси неоромантизму виявились у романі? Наведіть приклади відповідних епізодів.

·         12. Чому цьому твору складно дати одне жанрове визначення?

 

Виявляємо літературну компетентність

• 1. Висловте свою думку: чи вдалося авторові передати радість від праці над створенням корабля? Що допомогло йому в цьому або чого забракло, щоби справити належне враження на читача?
• 2. Із чим автор порівнює корабель у цьому тексті? Які метафори використовує для його зображення? Які з них здалися вам найбільш яскравими?
• 3. Наведіть приклади використання в тексті персоніфікації. Якого ефекту дозволяє досягти використання цього художнього засобу?
• 4. Знайдіть у тексті приклади звуконаслідувань. З якою метою створює їх автор?
• 5. Які почуття виникли у вас під час читання уривка? Як ви гадаєте, чи відповідає цей результат авторському задуму?
• 6. За допомогою яких мотивів Ю. Яновський у романі «Майстер корабля» розкриває проблеми творення нової української культури, духовності української людини, її самоусвідомлення в новій дійсності?
• 7. Які морально-етичні проблеми розкрито у творі?
• 8. Чи можна героїв твору То-Ма-Кі, Режисера, Сева, Тайах, Богдана, Професора назвати неоромантичними героями? Наведіть аргументи щодо кожного з названих персонажів.
• 9. Доведіть або спростуйте твердження: «У романі «Майстер корабля» автор розкриває національне крізь призму загальнолюдського».
• 10. Розкажіть про умовність художнього часу і простору в романі, модерністські образи моря і Міста.
• 11. Зверніться до епіграфів роману. Деякі дослідники вважають, що епіграфи часто виконують роль певного коду, який розгортається у відповідну сюжетну структуру, указує на важливу ідею. Чи відбувається це в романі «Майстер корабля»?

ДОМАШНЄ  ЗАВДАННЯ.

Підготувати цитатну характеристику одного з героїв роману «Майстер корабля»).

14.10.2022

Тема. Юрій Яновський. Творча біографія митця. Жанрова своєрідність роману «Вершники»

Епіграф 

Трапляються люди, що не полишають у пам’яті жодних згадок — були та й нема. Зате життя нас нагороджує великою кількістю людей-зірок, які не гаснуть у нашій пам’яті, які живуть у тобі, зогрівають тебе своїм теплом, своєю мудрістю. До таких світлих, незабутніх людей і належить Юрій Іванович Яновський. 

Матвій Талалаєвський

 

Складний і важкий, іноді й суперечливий творчий шлях пройшов Юрій Яновський, шлях, будні якого були сповнені пристрасної творчості й горіння. Девізом його стали крилаті слова Еміля Золя: «Ні дня без рядка».

Ю. Яновський залишив нам багатожанрову спадщину: 70 новел, оповідань, чимало поезій, повість, чотири романи, сім п’єс (деякі успішно ставилися театрами), а ще кіносценарії, публіцистика. Його справедливо називають сміливим новатором в українській літературі XX ст. Він — один із найяскравіших представників неоромантичної течії. Уже в перших збірках новел Ю. Яновського «Мамутові бивні» (1925), «Кров землі» (1927) позначився вплив футуризму й кіностилістики нової музи, що вабила до себе і Яновського.

Ю. Яновський — романтик за світовідчуттям і стилем, його приваблювали яскраві характери, небуденні, екстремальні ситуації, у яких найвиразніше розкривалися людські риси. Сам письменник назвав себе поетом, який інколи пише прозу.

 

«Ю. Яновський та громадянська війна»

З 1909 по 1919 рік майбутній письменник жив у Єлисаветграді. Будинок, в якому він мешкав, зберігся до наших днів, про що нагадує меморіальна дошка. Поет-академік М.Бажан назве юного Ю.Яновського «ошелешеним споглядачем» карколомних подій, що відбувалися в місті, яке один з дослідників назвав «степовою столицею громадянської війни на Україні». Проте Ю.Яновський був не лише спостерігачем, а й активним учасником однієї з «найкращих сторінок в історії міста», як писала тодішня преса, — «народного повстання» в лютому 1918 року в Єлисаветграді. «Народним повстанням» називали боротьбу міщан з комендантом міста Беленкевичем та захист Єлисаветграда від нападу загонів анархістки М.Никифорової (союзників більшовиків!).

Бої з анархістами стали історичною основою оповідання «Байгород», майбутній автор якого входив до складу добровільної санітарної дружини. Саме в такій ролі Ю.Яновському, студенту земського реального училища, довелося брати участь в повстанні. Участь в боях самого письменника змальовує С.Плачинда : «Ю.Яновський носить поранених на важких нарах до лікарні. Це не легко. Адже їм шістнадцятирічним хлопцям доводиться тягнути поранених через десятки кварталів. Та й кулі свистять над головами. А поранений плаче, стікає кров`ю. Треба поспішати».

Оповідання Ю.Яновського «Байгород» — справжня ода захисникам Єлисаветграда епохи буремних років та заповіт нащадкам, майбутнім поколінням любити, плекати, захищати рідне місто, піклуватися та дбати про нього.

«Приналежність Ю.Яновського до літературних організацій»

1927 року Ю. Яновський повернувся до Харкова, де активно включився до літературного життя, ставши членом ВАПЛІТЕ з першого дня її заснування. Після ліквідації ВАПЛІТЕ він і далі належав до позагрупового середовища М. Хвильового. 1929 року разом з усіма колишніми ваплітянами письменник брав активну участь у творенні місячника «Літературний ярмарок». Наприкінці 1929 року Ю.І. Яновський стає членом і засновником нової літературної організації ПРОЛІТФРОНТ, що протистоїть ВУСПП. Разом з цією організацією він пережив її ліквідацію за наказом партії 1931 року та перейшов до офіційної спілки письменників. 

ВАПЛІТЕ – Вільна академія пролетарської літератури. Засновник М.Хвильовий. Представники: М. Куліш, В.Сосюра, П.Тичина, О.Довженко, Ю.Яновський та ін.

Принцип творчості: орієнтація на психологічну Європу

«Добрий геній українського кіно»

У 1893 році головний механік Одеського Новоросійського університету Йосип Тимченко винайшов і сконструював прототип сучасного кінознімального апарату та апарату для кінопроекції. Тоді ж він здійснив перші кінозйомки — зафільмував вершників і метальників списів. 

1922 року було засновано Всеукраїнське фотокіноуправління, якому вдалося реконструювати одеське і ялтинське підприємства, а 1928 року ввести в дію київську кінофабрику (майбутню Київську кіностудію ім. О.Довженка) — одну з найбільших та найсучасніших на той час у світі. 

Наприкінці 1920-х рр. в українському кінематографі дедалі гучніше почала заявляти про себе нова модерністська течія, що сформувалася у співпраці режисера Леся Курбаса з письменниками Майком Йогансеном та Юрієм Яновським.

Особливу роль у становленні українського кіномистецтва відіграли фільми О.Довженка «Звенигора» (1928), «Арсенал» (1929), «Земля» (1930).

М.Бажан про Ю.Яновського: «Ільф і Петров  у «Золотому теляті» списали з Юри образ того щедрого редактора , який охоче пропонував аванси і міг довірливо дати гроші навіть Остапам Бендерам, яких не бракувало тоді біля кабінетів кіностудії»

«Вплив романтичної традиції на стиль Ю.Яновського»

Світова література: Р.Кіплінг, Е.По, Дж. Лондон, М.Твен, А.Теннісон, Дж. Конрад.

Українська література: М. Гоголь, Т.Шевченко.

Їхня творчість кликала юного мрійника в загадкові прерії, на екзотичні острови, , у мандри незвіданими морями, захоплювала сильними, мужніми, сміливими героями. Вони завжди перемагали зло й досягали своєї гуманної мети. Про це мріяв і письменник.

Тому за відчуттям Ю.Яновський романтик, а його стиль називається неоромантизм.

Неоромантизм – стиль в літературі к. ХІХ – поч. ХХ ст., новітня модифікація класичного романтизму ХІХ ст., для якого характерні: неприйняття прози життя, захоплення екзотикою, пригодами , мандрами, наближення ідеалу до дійсності; романтичний герой виступає носієм гуманістичних цінностей та ідеалів, духовної краси і сили.

Створення портфоліо письменника

1.     Прізвище, ім’я та по батькові

Яновський Юрій Іванович

2.     Висловлювання письменників про митця

«лицар культури нації» (Г.Костюк)

«поет людської чистоти» (О.Гончар)

«український Гомер» (Луї Арагон)

3.     Псевдонім

Георгій Ней

4.     Творча спадщина

70 новел, оповідань, чимало поезій, повість, чотири романи, сім п’єс (деякі успішно ставилися театрами), а ще кіносценарії, публіцистика. 

5.     Особливість стильової манери

Неоромантизм

6.     Захоплення

СТЕП, МОРЕ, КІНО, МАНДРИ

«До безуму люблю степ. Кожен свій день устаю з бажанням їхати за море і за сині обрії. Лягаю теж із цим. Люблю багато ходити. Всі мої бажання скеровані на: як би побачити побільше світу! Мандри мене тягнуть» (Ю.Яновський).

 

 

Роман «Вершники» був даниною своєму часові, але на відміну від подібних творів усе-таки талановитою. «В цій невеликій книжці закладено три роки роботи, три роки всіляких думок і самовідчувань, усяких життєвих умов», — читаємо в записниках автора. У ньому розповідається про братовбивчу війну в Україні 1919 р., яка стала початком трагедій, що випали на долю українського  народу після революції 1917 р.

Тема громадянської війни постає у творі по-справжньому героїчною й романтичною. Автор правдиво показує трагедію цілої родини Половців, яких революція розкидала по різні ідеологічні фронти. 

Особливо яскраво виявилася в цьому творі композиційна майстерність Яновського. Роман складається із восьми сюжетно завершених новел («Подвійне коло», «Дитинство», «Шаланда в морі», «Батальйон Шведа», «Лист у вічність», «Чубенко, командир полку», «Шлях армій», «Адаменко»), які в сукупності передають панораму періоду громадянської війни. 

«Вершники» — новелістичний роман.

Теорія літератури

Роман у новелах — складний за побудовою і великий за розміром епічний прозовий твір, у якому широко охоплені життєві події певної епохи; складається з окремих новел, об’єднаних спільним задумом.

 

 Опрацювання особливостей роману (учні записують у зошит):

• Складається з восьми композиційно й сюжетно пов’язаних новел.

• Відсутність хронологічної послідовності в розгортанні подій.

• Використання кінематографічного прийому монтажу «кадрів».

• Має ознаки народної думи, героїчної поеми,новели. 

• Виняткових героїв автор показує у виняткових обставинах.

• Головний мотив — розпад людського роду, що почався з революцією. 

• Правдивість і типовість у відтворенні історичних подій та змалюванні дійових осіб. 

Проблеми порушені в романі:

• Трагедія роду й народу. 

• Розпад родини заради ідеї. 

• Революція і народ. 

• Неповторний світ дитинства. 

Роман розпочинається новелою «Подвійне коло». Автор зразу вводить нас у шквал гарячих подій літа 1919 року. На степових просторах ллється кров чотирьох братів, обдурених, осліплених ворожими проповідями шовіністів і монархістів, націоналістів і анархістів.

Новела «Подвійне коло» (коло інтересів класових і родинних) — класичний зразок художнього втілення болючих роздумів митця про непростий час в історії свого народу, коли брат убиває брата. Той «умовний» бій у степу під Компаніївкою символізує собою всю складну ситуацію в Україні під час громадянської війни. І хоча врешті-решт перемагає інтернаціональний загін Івана Половця, але емоційний акцент зовсім на іншому — автор не підтримує цю криваву різню, хоча вона й задля нового життя. 

«Незакінчені речення»

1)     Ю.Яновський народився…

2)     Під час народного повстання у лютому1918 року в Єлисаветграді він був…

3)     Письменник за світосприйняттям…

4)     Яновський належав до…

5)     Яновський назвав себе…

6)     Він написав…

7)     За жанром «Вершники» Ю.Яновського…

8)     Роман «Вершники» складається з …новел.

9)     Новели об’єднані темою…

10) Про бій у степу під Компаніївкою розповідається в новелі…

 Домашнє завдання

1. Прочитати новелу «Дитинство».

2. Скласти хронологічну таблицю життєвого й творчого шляху

Ю. Яновського.

 

10.10.2022

Тема. Микола Хвильовий. «Я (Романтика)» – новела про добро і зло в житті та в душі.. Проблема внутрішнього роздвоєння людини між гуманізмом і обов’язком. Поглиблення поняття про імпресіонізм.

 

 Знаючи про трагічний життєвий фінал митця – самогубство, все ж таки варто зазначити, що навряд чи ця смерть була в ім’я омріяної «загірної комуни», скоріше навпаки – жорстока, кривава дійсність переконувала в тому, що проголошувані революцією прекрасні ідеали були фальшем  лицемірством.

-      Погляньте ще раз на портрет Миколи Хвильового. Про які життєві перепитії можна здогадатися, дивлячись на портрет? (у письменника суворий погляд, на його обличчі закарбувалась пам’ять про нелегкі часи його сучасності)

-      Подивіться на фотознімки сім’ї письменника. Як ви вважаєте, його родина була щасливою? З чого це можна побачити?

Важкий і болісний шлях прозрінь і розчарувань пройшов Хвильовий перш ніж усвідомити антигуманну, антинародну суть революції. Цей шлях – трагедія зневічених ідеалів.

-      Як ви вважаєте, чи могла б його доля скластися інакше?

 

Критик Володимир Коряк писав про свого товариша: «Істинно: Хвильовий. Сам хвилюється і нас усіх хвилює, п’янить і непокоїть, дратує, знесилює і полонить». Тож, дійсно, Хвильовий, як людина запальна, із загостреним відчуттям справедливості, рішуча,…бунтував, сумнівався, боровся, переживав, помилявся, каявся. Це не могло не знайти відбиток у новелах, що побачили світ у 1923 – 1927 роках.

Найбільшу увагу в плані розкриття психології мрійників, романтиків революційної доби заслуговує новела «Я (Романтика)», у якій розкрито душевний конфлікт між старим і новим. Відомий літературознавець О. Білецький зазначав, що твір «силою своєю не має собі аналогій в новітній прозі». Саме над цим твором Миколи Григоровича ми сьогодні і попрацюємо.

 

Грудень 1923 року. Київський театр ім. Т. Г. Шевченка. У холодному нетопленому залі зібралася кількатисячна аудиторія. Сьогодні читатиме свої твори Микола Хвильовий. Він вийшов на сцену й глухо прочитав: «Я (Романтика)». «Квітові яблуні». У залі ніби запахло весною, обличчя посвітлішали, полагіднішали. Та коли автор дочитав останні рядки, запала свинцева тиша. А потім – грім оплесків, які довго не вщухали. Тогочасна преса писала про «Глибоке враження на кількатисячну аудиторію» твору М. Хвильового. Уперше новелу надруковано в альманасі «Гарт» (Харків, 1924, Ч. 1). 1924 р. опубліковано в збірці «Осінь».

Новела «Я (Романтика)» вражаюче оголено показує криваву атмосферу революції та громадянської війни. Жертвою страшного соціального експерименту стає основа життя – мати. Проголошуване царство «свободи, рівності, братерства» виявилося жорстоким і цинічним, к ньому вже не було місця любові, співчуттю і ніжності.

Але, уявіть собі, тогочасні можновладці критикували цей твір, героя новели осуджували, але не тому, що той убиває матір, а що вагається і сумнівається перед цим, не вміє «витравити з себе почуття милосердя, співчуття, жалю». Воістину, то був страшний час, якщо така оцінка сприймалася як нормальна.

Дослідники творчості Хвильового Максим Рильський та Ананій Лебідь у 1926 році писали: «революціонер з голови до п’ят, Хвильовий міцно зв’язаний з кращими традиціями української художньої літератури: можна сказати, що шукання Хвильового почались там, де увірвалися шукання Коцюбинського». Ця теза і стане першою проблемою нашого сьогоднішнього дослідження.

До речі, модерністські тенденції тією чи іншою мірою виявляються у творчості майже всіх письменників  20-х років ХХ століття. Серед широкого спектру стильових манер виокремлювалися романтизм, неоромантизм, імпресіонізм, експресіонізм. З ними ви уже знайомі з 10-го класу.

 

Стильова манера новели Хвильового близька до імпресіоністичної (саме у цьому художньому напрямі написана новела Коцюбинського «Intermezzo»). Митці цього художнього напряму відтворювали світ у його миттєвій видозміні.

Робота зі словником літературознавчих термінів. Поглиблення поняття про імпресіонізм

Імпресіонізм – (від французької  impression – враження) один з модерністських митецький напрямів, характерний тим, що відтворював не саму дійсність, а те, як вона впливає на людину, її емоції, душевний стан. Тобто імпресіоністам було важливо простежити, як людська душа відгукається на добро і зло, красу і потворність, на будь-які події.

Стильова манера подібних творів у літературі відзначається уривчастістю і емоційністю синтаксису, використанням символічних деталей, зорових і кольорових образів, схвильованістю динамізмом, відмовою від класичної композиції і сюжету як суми подій.

Дійсно, роль сюжету в цій новелі незначна, композиція досить хаотична, але Хвильовий невипадково дає певну назву своєму творінню і епіграф, створює поетику тексту. Єдність художніх деталей, символів, тропів створює психологічну атмосферу прилучення до світу письменника, цілісно і глибоко розкриває головну думку. Тож здійснімо ідейно-художній аналіз твору.

Перегляньте відео і запишіть у зошит ідейно-художній аналіз твору

 Кажуть, що історія вчить тому, що вона нічого не вчить. Знову спалахують війни, етнічні конфлікти, порушуються права людини, ллється кров. Та найстрашніше, коли в шаленому герці стинаються сини однієї матері, діти однієї Батьківщини. Жорстокий терор виправдовують фальшиво-красивими політичними гаслами… Як хочеться, щоб на українську землю прийшов мир, щоб помилки минулого не були повторені.

Домашнє завдання

Напишіть  твір-роздум або есе на тему: «Чи завжди людина має вибір?»

 

 

 07.10.2022                                            

Тема:  Жанрово- стильове різномаїття.

Нові теми, проблеми.  Часткова

ідеологічна заангажованість,

 її експериментаторські модерністичні

пошуки, опертя на національну і європейську традиції. Зв’язок із

поезією.

Життєвий і творчий шлях Миколи Хвильового (М. Фітільова).

Провідна роль у літературному житті 1920-х рр. Романтичність

світобачення. Участь у ВАПЛІТЕ, у проведенні дискусії 1925 –

1928 рр.)

 

20-30-ті роки ХХ ст.— час, який міг би стати «золотою добою» українського мистецтва, а перетворився на одну з найтрагічніших сторінок. Саме тоді українське письменство досягло якісно нового, сказати б, європейського рівня, про що свідчить багато факторів. Головний серед них — те, що це вже була література вільна, упевнена в собі, позбавлена малоросійського комплексу меншовартості.

 

           Історія розвитку української літератури мала такий же над­звичайно складний, самобутній шлях, як історія країни в цілому. Література зберігає та передає загальнонаціональні, загальнолюд­ські цінності від покоління до покоління, збагачує наш внутрішній світ, виховує естетичний смак, розвиває інтелект, кругозір. Укра­їнцям є чим пишатися, адже література впродовж століть довела свою унікальність, бо попри всі гоніння й несприятливі істо­ричні умови продовжувала розвиватися, постійно відстоюючи своє право на існування. Сьогодні, коли наша держава є неза­лежною, ми маємо можливість вільно знайомитися із творами поетів і письменників, які ціною власного життя відстоювали колись своє право на творчість. Їх біографії є яскравою ілюстра­цією тих складних і трагічних для України часів.

       XX століття для української літератури — дуже плідна пора, яка дала нашій культурі багато талановитих митців і геніальних творів. Мистецькі пошуки цілої плеяди молодих прозаїків хоч і знаходяться на різних полюсах ідейно-естетичних уподобань літератури 20-х рр., однак об’єднуються на основі характерних для цієї епохи принципів змалювання людини й світу в провід­них творах. У межах імпресіонізму, інтелектуального реалізму, неоромантизму Г. Михайличенко, М. Хвильовий, М. Івченко, В. Підмогильний моделюють складну внутрішню драму особи з розколотою свідомістю, відтворюють динаміку внутрішніх змін «я» героя. Спільними естетично-стильовими засадами творчості прозаїків 20-х років XX ст. стала концепція людини нової епохи, яка відчуття самотності та непотрібності поєднувала з «активним романтизмом» вітаїстичної закоханості у буття загалом і май­бутнє зокрема. Поняття «відродження й становлення» є основним в етичній моделі героїв епохи революції та громадянської війни, що відображає й романтичне самоствердження персонажа в нових суспільних реаліях, і трагізм його відірваності від універсальних першооснов буття. Малі прозові форми демонстрували широкий спектр стильових манер, хоча в перші роки переважають експресивність (М. Хви­льовий, І. Дніпровський, І. Сенченко), елементи імпресіонізму (М. Івченко, Г. Косинка, почасти В. Підмогильний), орнаментальність в оформленні психологічної новели (М. Хвильовий, А. Головко, Г. Косинка, П. Панч, О. Копиленко).        З’являються оповідання з філософським забарвленням (В. Підмогильний, А. Любченко), позначені романтикою духовного аристократизму (Ю. Яновський): цікаві експерименти в прозі роблять футуристи. Популярними жанрами стають нарис (О. Мар’ямов, М. Йоганес), фейлетон (Остап Вишня, згодом Ю. Ґедзь). Низка авторів еволю­ціонує до традиційного реалізму (П. Панч, А. Головко, К. Гор­дієнко). Автори ведуть пошуки ґрунтовних сюжетів, оскільки лірична розкутість сприймається як розхристаність і брак орга­нізації матеріалу. Відчувається потреба в ширших полотнах.

    Визначну роль у становленні та розвитку прози відіграє по­вість. Для цього був добрий ґрунт: адже в українській дорево­люційній прозі повість — чи не провідний жанр, який досяг сюжетного розмаїття й тематичного багатства, подавши зразки родинно-побутової повісті-хоніки, соціально-побутової повісті, соціально-історичної, історично-пригодницької, психологічної, фольклорно-поетичної повісті. Розквіт жанру часто припадає на періоди бурхливих змін у суспільному житті, оскільки вона чут­лива до новацій, здатна безпосередньо (хоч і не так оперативно, як оповідання) відгукуватися на живі проблеми й народжувані процеси.

   Стильове новаторство виявлялося по-різному у кожного авто­ра. Так, М. Йогансен у повісті «Подорож ученого доктора Лео­нардо та його майбутньої коханки прекрасної Альчести в Сло­божанську Швейцарію» (1928) одивнював загостреним, постійно напруженим сюжетом, заповненим умовними екзотичними пер­сонажами в середовищі природи — єдиного природного героя в цьому творі. Помітний крок від новелістики (збірки «Мамутові бивні», «Кров землі») до романної прози здійснив Ю. Яновський, видавши 1928 р. свого «Майстра корабля», виповненого щирим романтичним пафосом. Новою видавалася композиція твору, де герой існував у певному епізоді, що складався з мемуарів, поча­ток листів нагадував низку вставних новел. Така тенденція прина­джувала багатьох тогочасних прозаїків, як-от А. Любченка. Його повість «Вертеп» (1928) відразу знайшла свого читача, оскільки мала несподіваний погляд на світ крізь призму лялькового дійства. Тут панувала атмосфера проголошеної М. Хвильовим «романтики вітаїзму», котра позначилася й на «Золотих лисенятах» М. Яло­вого, і на «Дверях в день» Г. Шкурупія, і на «Романах Куліша» чи «Докторові Серафікусі» В. Петрова (Домонтовича), і на «Фаль­шивій Мельпомені» Ю. Смолича та інших.

     Поряд із романами та повістями продовжувала розвиватися новелістика, яскравим представником якої був Г. Косинка. Його твори поступово набували реалістичної виразності, хоч і не втрачали ознак імпресіоністичної стилістики. Основний мотив, осмислюваний письменником,— драма українського села, зумов­лена громадянською війною. Тема досить типова для тогочасної прози, але висвітлювана авторами під різним кутом зору.

     Так для В. Підмогильного («Третя революція») — це традиційна проб­лема протистояння села й міста, що набула неконтрольованого загострення під час революційних подій. Письменник шукав свого шляху в мистецтві, орієнтувався на європейські літера­тури, передовсім французьку, перекладав твори А. Франса, Гі де Мопассана та ін., що не могло не позначитися й на його доробку, як-от на романі «Місто» (1928). Тут розкривається мотив Растіньяка — молодика з провінції, охопленого бажанням прибор­кати байдужий до його долі мегаполіс. Таким у романі В. Під­могильного постає Степан Радченко, представник нової молоді, свіжий приплив якої переживав Київ 20-х рр. XX ст. Цей пер­сонаж керується потребою особистого успіху, одначе потрапляє в типові для міської дійсності смуги відчуження, що зумовлюють його агресивність, поглиблюють комплекс неповноцінності, при­зводять до внутрішнього спустошення. Замість переможця постає образ людини-маргінала, яка втратила свої духовні цінності, бо, відірвавшись від берегів батьківської традиції, так і не пристала до берегів іншої культури.

Письменник сміливо застосував метод психоаналізу, аби якнайповніше розкрити внутрішню драму свого героя на зламі цивілізації. До цієї теми звертався й М. Івченко, але розв’язував її в аспекті драматизованої ліричної оповіді, вияв­ляючи своє критичне ставлення до науково-технічних явищ, особ­ливо загострене в полемічному романі «Робітні сили», де події розгортаються на одній з українських селекційних станцій, обер­таються довкола професора Віктора Савлутинського — прихиль­ника теорії сильної інтелектуальної особистості. Оскільки персонажами таких творів була інтелігенція, зне­важливо обізнана, за більшовицькою термінологією, «спецами», то ці талановиті книги зазнали нищівної вульгарної критики.

    До речі, не обминала вона й прози, де йшлося про трудящих, але недостатньо, мовляв, надавалося уваги «класовій свідомості». Якщо письменник спромагався виконати оті вимоги, його твір утрачав художню якість. Так сталося із соціально-побутовим романом А. Головка «Бур’ян» (1927), з якого усувалася гірка правда про зловживання правами людини в пореволюційному селі, наявна ще в першій редакції. Згодом подібна ситуація спостері­гатиметься й з наступним романом письменника «Мати» (1932). А масивний «Артем Гармаш» виявився творчою поразкою автора. Схожа невдача спіткала й інших письменників (О. Копиленка, Ю. Смолича), котрі змушені були, з огляду на історичні обста­вини, відмовитися від справжніх законів мистецтва.

   У 20-х рр. XX ст. з’явився новий жанр — кіноповість, зумов­лений потребами кінематографу, зокрема ВУФКУ (Всеукраїн­ське фотокіноуправління), що вимагало нових сценаріїв, залу­чало до їх створення письменників (М. Йогансен, Ю. Яновський, М. Бажай та ін.). Ішлося про складне художнє явище, базоване на низці «монтованих» подій, у якому досягається епічна широта зображення, необхідна для фільмування. У 1928 р. з’явилася «Звенигора», яка принесла Довженкові визнання й світову славу. У ньому гармонійно поєднався глибо­кий філософський епос про долю народу й потужній ліричний струмінь. Цей фільм, власне, і породив українське поетичне кіно­мистецтво.

   Митці 20-х років XX ст., прагнучи передати мовно-естетичну цілісність народу України, руйнують містичне, сакральне зна­чення слова. Звертаючись до конкретного чуття, реалії, письмен­ники наповнюють твори умовно-асоціативними образами нового рівня. Вони прямо називають тонкощі й динаміку внутрішніх переживань особи в драматичний момент буття. Слово охоплює граничні межі образу: предметні та настроєві. У ньому відобража­ється метафоризація художньої дійсності, звернена до внутріш­нього світу людини та його емоційного вираження. Завдяки ліризму, асоціативності, інтуїції, інтелектуальним теоріям, змалюванню реальних та ірреальних світів Г. Михайли­ченко, М. Хвильовий, М. Івченко, В. Підмогильний відображають унікальний суб’єктивний світ героя. Особа виступає як комплекс інтелектуальних, моральних, естетичних смислів, а епос відтво­рює багатозначну психологічну колізію — головну рушійну силу оповіді. Боротьба свідомого та підсвідомого стає провідним ком­позиційним прийомом у творчості прозаїків. Кореляція меж внут­рішнього й зовнішнього світів, підсвідомих прагнень та реальних можливостей як драматичний момент усвідомлення героєм влас­ної сутності — основа художніх прийомів і засобів змалювання людини доби «розстріляного відродження».

Розстріляне відродження

 Розстріляне відродження   — літературно-мистецьке покоління 20-х — початку 30-х рр. XX ст. в Україні, яке дало високоху­дожні твори в галузі літератури, живопису, музики, театру і яке було знищене тоталітарним сталінським режимом. Термін «розстріляне відродження» вперше запропонував діаспорний літературознавець Юрій Лавріненко, уживши його як назву збірника найкращих текстів поезії та прози 1920-1930-х рр. За це десятиліття (1921-1931 рр.) українська культура спромог­лася компенсувати трьохсотрічне відставання й навіть перева­жити на терені вітчизни вплив інших культур, російської зокрема (на 1 жовтня 1925 р. в Україні нараховувалося 5000 письмен­ників). Початком масового нищення української інтелігенції вважа­ється травень 1933 р., коли 12-13 травня стався арешт Михайла Ялового й самогубство Миколи Хвильового. Кульмінацією дій радянського репресивного режиму стало З листопада 1937 р. Тоді «на честь 20-ї річниці Великого Жовтня» у Соловецькому таборі особливого призначення за виро­ком Трійки розстріляний Лесь Курбас. У списку «українських буржуазних націоналістів», розстріляних 3 листопада, також були Микола Куліш, Матвій Яворський, Володимир Чеховський, Валер’ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер’ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козо- ріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий та інші. Загалом, в один день за рішенням несудових органів, було страчено понад 100 осіб представників української інтелігенції — цвіту української нації.

 

Микола Хвильовий

       20—30-ті роки XX ст. насичені багатьма доленосними історичними подіями; стали природною межею нової та новітньої літератури; українські митці активно шукали свої шляхи в літературі; розпочався поділ на «своїх» і «чужих»; тоталітарний режим набирав обертів: влада все жорсткіше втручалася в мистецький процес і намагалася його контролювати.

      Однією з найтрагічніших постатей в історії української літератури 20 років XX ст.  був і Микола Хвильовий (справжнє прізвище Фітільов). Як митець, що прагнув віднайти нове слово і нову ідею суспільного розвитку України, він намагався поєднати ілюзію комуністичної перебудови світу з національним відродженням духовності рідного народу і тому опинився в самому центрі літературних та політичних дискусій свого часу. Більше п'ятдесяти років його ім'я називалося серед найзапекліших ворогів народу. Заідеологізована наука на догоду офіційним керманичам і тоталітарним вождям лила на нього бруд тільки тому, що він "безумно любив Україну", прагнув вивести нашу державу на великий історичний шлях, зруйнувати рабську психологію, розбудити українську інтелігенцію від дрімоти та поставити її попереду нації, аби не брела вона манівцями, сліпо ступаючи за сумнівними і недостойним поводирями. Шалений шквал сталінських репресій змусив його накласти на себе руки, що сприймалось як протест проти сваволі властей і органічно доповнювало кривавий список їхніх жертв. За словами І.Драча «…він свято вірив у можливість рідкісного шлюбу, у можливість неймовірного єднання. Він вірив, що вільна, незалежна, суверенна держава Україна, яку він виборював усією суттю, усім життям, може бути пошлюблена з червоним, справжнім, справді ленінським комунізмом."

 

Усний журнал «Життєвий та творчий шлях М.Хвильового»

 

         Микола Григорович Хвильовий (справжнє ім'я М. Г. Фітільов) народився 13 грудня 1893 р. в селищі Тростянець на Харківщині (тепер райцентр Сумської області) в родині вчителів (інші псевдоніми — Юлія Уманець, Стефан Кароль). Майбутній письменник мав брата та трьох сестер 1904 p., після розлучення батьків, Микола залишився  в селі Калантаєві. По закінченні початкової школи Микола продовжив навчання в Богодухівській гімназії, екстерном склав екзамени й отримав диплом. Працював на різних посадах по селах.

         З 1916 р. Хвильовий опинився на фронтах Першої світової війни. В цей час став більшовиком. 1918 р. організував і очолив повстанський загін, воював з гетьманцями, петлюрівцями, дроздовцями. 1919 р. вступив до комуністичної партії. З 19.21 р. працював слюсарем на заводі в Харкові й писав вірші. Серед його друзів — Володимир Сосюра та Майк Йогансен.

         Перші поезії Хвильового («Шляхи мистецтва») вийшли друком у 1917 р. Він був організатором збройної боротьби проти гетьманських військ на Харківщині, ініціатором, організатором і активним членом таких літературних організацій, як «Гарт», ВАПЛІТЕ, «Пролітфронт». Його твори друкувались в газетах і журналах першої столиці, в альманахах «Штабель» та «На сполох ».

Перші пореволюційні роки ознаменувались виходом його поетичних збірок «Молодість» і «Досвітні симфонії». У 1921 р у Харкові, який був тоді столицею України, Хвильовий дебютував як поет, видавши поетичні книги: «В електричний вік», «Молодість». Та Хвильового вабила проза, а до поезії в подальшому він звертається лише епізодично.

У 1923 р. вийшла його прозова збірка «Сині етюди». Найавторитетніші критики того часу вважали, що вона започаткувала нову українську прозу, яка стала значним й цілком новаторським явищем в українській літературі і принесла авторові славу. Наступного року вийшла друком ще одна збірка прозових творів — новел та оповідань — «Осінь». Книга новел Хвильового «Осінь», яка закріпила «школу Хвильового» і стиль, названий письменником «романтикою вітаїзму ». Цю книгу можна вважати вершиною творчості Хвильового. Вона зміцнила авторитет письменника, набула популярності в Україні та за її межами. Обидві книги прози письменника були перекладені російською мовою.  Проте ця книга викликала негативну реакцію Москви. Письменник зазнав нападок з боку місцевих охоронців режиму. Хвильового звинувачували в підриві підвалин ленінізму, поширенні буржуазних ідей. Твори письменника було заборонено друкувати. Його романи «Вальдшнепи» та «Іроїда» були конфісковані вже після публікації перших частин.

У 1925-1926 р. Хвильовий різко виступив проти цих нападок, і це зробило його постать ще більш помітною і підняло його авторитет. У відповідь на нападки Хвильовий у грудні 1925 — січні 1926 р. організував найпотужнішу літературну структуру — «Вільну академію пролетарської літератури» (ВАПЛІТЕ), до якої увійшли колишні члени «Гарту», «Жовтня», дехто з «Плугу». Він був організатором і головним ідейним трибуном українського Відродження, лідером цілого літературного покоління.

      ВАПЛІТЕ прийняла вимоги комуністичної партії в питаннях літературної політики і зайняла незалежну позицію. Метою організації було творення нової української літератури кваліфікованими митцями.

Керівництво здійснювали М. Хвильовий, М. Яловий та О. Досвітній. ВАПЛІТЕ об'єднала найталановитіших митців, які тоді мешкали в Харкові (П. Тичина, Ю. Яновський, М. Куліш, М. Бажан, О. Довженко, М. Йогансен, О. Слісаренко, Ю. Смолич, Г. Епік, П. Панч та інші).

Організація прийняла свій статут і програму, у яких йшлося про те, що її члени підтримують вільний розвиток усіх течій і стилів, удосконалюють свою професійну майстерність, дбають про престиж української літератури. Письменники орієнтувались на найкращі взірці західноєвропейської літератури.

             ВАПЛІТЕ було організовано в той час, коли розгорнулася найгучніша літературна дискусія 1925-1928 pp., яка мала визначити подальший шлях розвитку українського мистецтва.

             Друга відповідь Хвильового ідеологічним нападникам була ідейною. Він опублікував окремими книжками три серії памфлетів: «Камо Грядеши»; «Думки проти течії»; «Апологети писаризму» і «До потреби культурної революції». Четверту збірку — «Україна чи Малоросія?» — не було допущено до друку.  У цих памфлетах Хвильовий порушує багато проблемних питань, крізь які червоною ниткою проходять три головні тези:

— залучення українського мистецтва до світового, зокрема до західноєвропейського;

— самостійність України (Росія повинна відійти в свої етнографічні межі — кінець російської гегемонії);

— здійснення українським мистецтвом великої місії — започаткувати нове велике культурне коло, умовну назву якому Хвильовий дав як «азіатський ренесанс».

 

Памфлети Хвильового були виразником загального настрою нації. Хвильового підтримали лідер групи неокласиків Микола Зеров, співробітник академії Михайло Могилянський. Приєдналась до головних тез Хвильового й Українська академія наук. А Михайло Волобуєв, наслідуючи Хвильового, за допомогою статистичних даних показав, що комуністична Москва продовжує на Україні стару царсько-російську колоніально-експлуататорську політику, і на підставі цього обґрунтував потребу окремого розвитку української економіки.

               На оборону Хвильового від нападок ЦК став член ЦК КП(б)У Олександр Шумський, який вимагав замінити у ЦК партії та в уряді УРСР українськими комуністами замість присланих з Москви російських наглядачів. Гасла Хвильового «геть від Москви», «курс на Європу» стали тим більш небезпечними, бо поширювались і в інших національних республіках.

І тоді Сталін у листі до Кагановича від 26 квітня 1926 р. почав виправдовувати панування росіян в Радянській Україні тим, що в Україні недостатньо марксистських кадрів. Сталін наголошував на тому, що весь світ визнає московське керівництво, а український комуніст Хвильовий закликає українських діячів тікати від Москви.

А в 1927 р. Каганович на з'їзді КП(б)У таврував Хвильового як прихильника реставрації буржуазної влади. Відтоді в літературу з подачі Москви увійшов термін «хвильовізм», що ототожнювався з фашизмом.

У той час Хвильовий перебував за кордоном і міг би врятуватися еміграцією, адже у пресі поширюється теза про те, що його твори (роман «Вальдшнепи» і стаття «Україна чи Малоросія?») треба розглядати не як ухил, а як відверту зраду.

У січні 1927 p., щоб урятувати ВАПЛІТЕ, Хвильовий, Яловий і Досвітній виступили у пресі зі спокутувальним листом, вийшли з організації (тепер її очолили М. Куліш, Г. Епік). Але це був формальний вихід, про що свідчить подальше життя колишніх лідерів. Після самоліквідації у 1928 р. ВАПЛІТЕ вони утворили організацію Пролітфронт, видавали журнали «Літературний ярмарок» та «Пролітфронт». Дискусія, що починалась як літературна, переросла в політичну, чимало письменників після неї одержали ярлики ідеологічних ворогів, а найперше — Микола Хвильовий. І хоча Хвильовий ще продовжував випускати журнал «Літературний ярмарок» (12 книжок), опублікував серію гострих сатир на деяких партійних чиновників («Іван Іванович», «Ревізор»), він вже відчував невідворотний кінець.  

    Наприкінці квітня 1933 р. Хвильовий повернувся з поїздки до села, де він, за його власним іронічним висловом, вивчав «новий кардинальний процес соціалістичного будівництва — голод!».

         Хвильовий — комуніст, який свято вірив в ідеї комунізму, бачив, що Сталін та його прибічники будують комунізм засобами терору, голоду, страху,не зупиняючись перед прямим фізичним знищенням народу. Почалися арешти найближчих товаришів. Першим заарештували ініціатора створення ВАПЛІТЕ Михайла Ялового. Хвильовий розумів, що почався розгром ВАПЛІТЕ. В репресивні роки сама лише належність до цієї організації вважалася серйозним обвинуваченням.

Хвильовий намагався врятувати Ялового, писав заяви про невинність товариша, бігав по відповідальних працівниках, звертався до ЦК. Зрозумівши, що всі його дії безрезультатні, Хвильовий вирішив принести себе в жертву, щоб власною смертю врятувати товаришів.

              Коли письменник прийняв рішення про самогубство, він не лягав до ранку. Сидів за робочим столом, писав останнього листа. Дружина не спала, донька Люба збиралася до школи, старенька мати готувала сніданок. Він був, як завжди, веселим, жартував. Попередив сім'ю про те, що у них будуть гості. По телефону запросив друзів послухати його новий твір.  За годину у Хвильового вже був Олесь Досвітній і Микола Куліш, сходились інші письменники. Господар був веселим, грав на гітарі й співав улюблені пісні.  Хтось із гостей нагадав Хвильовому про читання нового твору, і письменник зник за дверима кабінету, пообіцявши всіх здивувати. Коли пролунав постріл, письменники кинулися до кабінету і побачили мертвого товариша.

На столі лежав передсмертний лист, в якому Хвильовий писав про переслідування українських письменників і про невинність Ялового. Хвильовий брав на себе відповідальність за генерацію українських письменників. Останніми словами письменника були: «Хай живе комуністична партія!»

У приписці письменник просив друзів піклуватися про його матір і доньку. А далі — кілька ніжних рядочків, призначених доньці. Записку було датовано 13 травня 1933 р.

 

Перші прозові збірки Миколи Хвильового не тільки засвідчили його мистецький талант, а й справили велике враження на українського читача. Твори письменника засвідчили, що він неперевершений майстер малої прозової форми. Хвильовий створив в українській літературі свій власний стиль — своєрідний різновид лірико-романтичної, імпресіоністичної новели.  Поєднання мрії і дійсності в його творах надає їм неповторної стильової новизни. В цих збірках немає ні революційного пафосу, ні уславлення борців за революційні ідеали. В оповіданнях письменника («Мати», «Содонський яр», «Наречений», «Редактор Карк», «Синій листопад», «Кіт у чоботях», «Я (Романтика)») зображена складна революційна дійсність з кров'ю, смертю, людським горем і стражданнями. Герої М. Хвильового постають не переможцями, а жертвами революції.

За своїми політичними переконаннями Микола Хвильовий був українським комуністом. Саме в цьому полягала його трагедія.

Однією з найважливіших для Хвильового впродовж усієї його творчості була проблема розбіжності мрії і дійсності. А звідси у його новелах майже завжди два часові плани: брудне сьогодення, всі вади якого він аж надто прозорливо помічав, і протиставлене йому омріяне майбутнє або манливе минуле.

Він пізно зрозумів, що більшовизм і національна ідея — несумісні поняття. Микола Хвильовий воював за новий світ для своєї матері України в лавах тих, хто знищував її, так, як знищив власну матір герой новели «Я(Романтика)».

Домашнє завдання

Ст. 43-49 – зробити конспект, підготувати усну відповідь

Опрацювати новелу Миколи Хвильового «Я (Романтика)» 

04.10.2022

Запрошую на 4 онлайн урок

Здача поезій

30.09.2022

Запрошую вас на 5 онлайн урок

Група київських «неокласиків». Їхнє творче кредо, орієнтири на класичну форму поезій. М.Рильський «Солодкий світ!..», сонет "У теплі дні збирання винограду"

Лірика Максима Рильського — поетичний універсум, який сягає античних і сучасних часів, Всесвіту і Романівки. Його твори пройняті щирим ліризмом, життєствердною мудрістю, любов'ю до людини.

Це зумовило оригінальну поетику Рильського: лаконізм і ліризм вислову, гнучкість образів, яскравість епітетів, досконалість поетичної форми, витонченість почуттів, широкий погляд на світ і людину. Неокласик прагнув по-своєму відповісти на питання поезії і сучасності, мистецтва і життя.

У своїх поезіях Рильський свідомо намагається уникнути політичних тем, заглиблюючись у красу природи України, життя звичайних людей. Особливістю його індивідуального стилю є виняткова мелодійність, музичність вірша, багатство тропів.

Тема взаємин людини і природи — одна з ключових у творчості Максима Рильського. Він представив свою художньо-філософську картину світу, пройняту любов'ю до життя, відчуттям єдності ліричного героя з навколишнім світом.

Красу людини та її почуттів змальовано в сонетах «Солодкий світ!..», «У теплі дні збирання винограду», з якими ми і ознайомимося на уроці.

1. Перегляньте відео. 

Київські «неоксласики». Максим Рильський. 

 

Любов невичерпна і вічна, як саме життя. Вона облагороджує людину, робить її добрішою, щедрішою, готовою на самопожертву. Закохана людина перебуває у стані особливого піднесення, коли їй все вдається, бо любов дає сили і натхнення. Кохання здатне творити дива. Воно, як казав Тарас Шевченко, є животворящим вогнем у душі людини.

Мабуть, немає у світі поета, який би не оспівав це прекрасне і світле почуття, не виразив у своїх віршах неповторну історію кохання.

Стихійне прагнення до радості, до щастя, до любові органічно притаманне Максиму Рильському — поетові великої закоханості в життя. Його поезія 20-х років розкриває перед нами непідробну щирість почуттів молодого поета, переживання якого світяться згадками і думами про неї — омріяну любов.

Сонет М. Рильського «У теплі дні збирання винограду», з яким ми ознайомимося на уроці, розкриває перед нами велику радість і повноту життя: першу зустріч із милою, зародження першого хмільного почуття. Вічність і кохання, близькість до нас людей, які жили так давно, але відчували так само, передає нам ця поезія.

Тонкий знавець античності, Максим Рильський не міг оминути у своїй творчості таку природну реалію, як виноград. Вважається, що в поетичний світ раннього Рильського мотив «винограду» прийшов із культури античної та західноєвропейської. Саме цей слово-образ символізував піднесення над буденною реальністю.

2. Завдання: 

• зробити конспект біографії, 
• аналіз поезії "Солодкий світ!.." - з 9 хв - запишіть у зошит
• "У теплі дні збирання винограду" Максима Рильського: відповіді на всі запитання про твір! - зробити конспект

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Знати ідейно-художній аналіз сонетів М. Рильського «Солодкий світ!..», «У теплі дні збирання винограду», одну поезію вивчити напам'ять 

26.09.2022

Запрошую вас на 6 онлайн-урок

23.09.2022

Чекаю вас на онлайн уроці

19.09.2022

Павло Тичина — «Ви знаєте, як липа шелестить...»

Збірка «Сонячні кларнети» - знакове явище в українській поезії

 

1.     «Ви знаєте, як липа шелестить...»  (аналіз, паспорт твору)

Літературний рід: інтимно-пейзажна лірика.

Жанр: вірш.

Напрям, течія: символізм.

 

Система віршування: силабо-тонічна.

Віршовий розмір: чотиристопний ямб.

Римування: непостійне з ознаками паралельного.

Строфа: нестрофічна будова.

 

Провідний мотив, мотиви: вираження емоцій, які народжуються в душі юного ліричного героя від почуття першого кохання; гімн коханню, радості буття, що невіддільне від природи.

 

Тема: кохання; природа.

 

Ідея: оспівування краси ночі, напоєної любов'ю.

 

Композиція (зміст): ліричний герой захоплено розказує про весняні ночі кохання, звертаючись до уявних співрозмовників.

 

Художньо-стильові особливості: вірш "Ви знаєте, як липа шелестить..." — пейзаж-паралелізм, що нагадує фольклорні зразки, де картини природи пов'язуються з душевними настроями, а події людського життя часто змальовуються як певна паралель до явищ природи.Духовна спорідненість ліричного героя зі світом природи передається всією силою барв, мелодій, голосів рідної землі.

Картини природи і людські почуття чергуються: "Ви знаєте, як липа шелестить / У місячні весняні ночі? (пейзажний етюд) / Кохана спить, кохана спить, / Піди збуди, цілуй їй очі (переживання ліричного героя).

Такий паралелізм збуджує в читачів роздуми й переживання. Риторичні запитання ("Ви знаєте, як липа шелестить у місячні весняні ночі?", "Ви знаєте, як сплять старі гаї?"), риторичні окличні речення ("А солов'ї!.. Та ви вже знаєте, як сплять гаї!") привертають увагу до краси весняної ночі, готують слухача до сприйняття наступної картини. Вражають інтонації цього твору: ніжність, мелодика слова, чаруюча принадність пейзажних картин незрівнянної української ночі. Художні засоби, які наявні в цьому вірші, традиційні для інтимної лірики. Але головним є протиставлення. "Природа — людина" ,— у даному контексті повна співзвучність. Риторичне запитання, риторичне ствердження, звичайно ж, епітети, метафори. Наявна синекдоха "дідугани" (дерева).

Композиційно вірш поділяється на дві частини. Обидві починаються риторичними запитаннями. Спочатку простір обмежений лише липою, яка шелестить; у другій частині простір ширшає — це вже гаї, вони сплять, але "все бачать крізь тумани". Простір враз стає глобальним — місяць, зорі... а потім звуковий образ: "А солов'ї..." (цікаво, хто бачив уночі солов'я?! Але як же тоді вони співають...). Оригінальна побудова поезії. Кожна із двох строф має своєрідне обрамлення, де перші речення — риторичні запитання, а останні — закономірний висновок. Емоційності автор досягає також за допомогою окличних речень та обривів. Вірш звучить, як мелодія, якою постійно насолоджуєшся.

 

Художні засоби, стилістичні фігури: епітет, персоніфікація, метонімія, риторичне питання, звертання, оклик; паралелізм (природа/людина).

 

Образи та символічні образи: людей: ліричний герой; уявний співрозмовник, кохана; природи: липа, гаї, тумани, місяць, зорі, солові; предметів і явищ: шелест, ніч, весна, сон, поцілунок, очі.

 

Примітки та корисна інформація: Вірш — це своєрідна чуттєва картина, у якій переплітаються барви, звуки, запахи, відчуття.

 

2. Поетична збірка «Сонячні кларнети»

У київській атмосфері державотворення, безпосередньої причетності до ідей УНР, щоденного перебування в центрі революційних подій Павло Тичина завершив першу збірку поезій «Сонячні кларнети» (1918), хоч фактично вона вийшла у 1919 р. накладом лише у тисячу примірників. Світоглядна естетична концепція автора засвідчила неповторну «українську версію символізму». Вірші книжки сповнені музики, руху, що відображено й у побудові строф, віртуозному володінні віршем, ритмом. Польський письменник Ярослав Івашкевич оголосив автора «Золотого гомону» генієм ХХ ст., що бачить майбутнє, авторська стильова палітра якого виткана з мовних і почуттєвих джерел української народної стихії та літературної культури французьких і російських символістів.

 «Для “Сонячних кларнетів” він вибрав лише ті поезії, де “синтез мистецтв” сягнув довершеності. Мабуть, розуміючи, що вдалося піднятися до засадничо нової літературної якості».

Григорій Клочек

«Музичність заполонила все його світосприйняття, і саме слово зробилося для поета не стільки способом висловлювання тих чи інших думок і почуттів, скільки шляхом до виявлення звуку, який сам по собі народжує думки і почуття. З духу музики зародилася ця лірика».

Василь Стус

Цікаво знати!

На той час відома перекладачка Ірина Стешенко, яка працювала в редакції газети «Нова Рада» разом із Павлом Тичиною, згадувала, що збірка «Сонячні кларнети» вийшла завдяки підтримці редактора цієї газети Андрія Ніковського.

Поява «Сонячних кларнетів» у мистецьких колах викликала неабиякий ажіотаж¹. На думку Сергія Єфремова, радісне авторське світовідчування виростало «на пантеїстичному² вбиранні в себе ритму, і руху, і згуків з усього незмірного космосу».

¹ Ажіотаж - тут: розголос.

² Пантеїстичний - тут: той, що ототожнює Бога з природою.

Критики й літературознавці того часу не могли не помітити, що церковна атрибутика першої поетичної збірки П. Тичини творила ефект урочистості й свята. А. Ніковський навіть порівнював «Сонячні кларнети» з прекрасним церковним концертом. Інша річ, що радянська атеїстично-соцреалістична критика навіть у таких рядках, як «Душа причастилася кротості трав» чи «На квітці метелик, мов свічечка», однозначно вбачала «тиск на свідомість поета» церковної обстановки. Проте вдумливий читач безпомильно відчував красу цілісної картини поетового світовідчуття, а не прагнення новаторських метафор і порівнянь («пітьми... хітон» («Не Зевс, не Пан...»), «розп’яте серце», «Дзвін гуде» («Гаї шумлять...»), «серцем дзвонили» («Цвіт в моєму серці...»), «в клубках фіміаму», «на ранню молитву» («Світає...»)). На думку Євгена Сверстюка, поет не грався словом, не підпадав під церковні впливи і не виконував чиїхось замовлень, а цілком природно «був носієм і виразником української релігійної традиції». Стиль першої збірки Павла Тичини не випадково отримав назву «кларнетизм».

Домашнє завдання: зробити короткий конспект матеріалу, вірш «Ви знаєте, як липа шелестить...» вивчити напам’ять 

16.09.2022

Провідна роль поезії у 20-ті роки. Потужне ліричне самовираження, емоційне переживання пореволюційної епохи, її духовних катаклізмів. П. Тичина - найбільший модерніст 20-х років. Звернення до «вічних тем», культура віршування, потужне ліричне «я» як символ нової людини, життєствердний пафос поєднання тенденцій символізму, неоромантизму, експресіонізму, імпресіонізму

Павло Тичина — поет самобутній незвичайний, складний, новатор, поет-гуманіст. Народжений у бідній сім'ї, він бачив життя різних верств суспільства особисто та з середини, бачив відродження нації, мир і війну. Усе пережите викарбувалося на сторінках його книг.

Перша друкована збірка П. Тичини побачила світ на початку 1919 року, коли поету було 28 років. Але віршувати він почав набагато раніше (1906 р.).

«Під моїм вікном» — вірш, присвячений батькові. Після його смерті небагату родину небіжчика Григорія — бідного дяка з села Піски — обсіли злидні:

А як батько вмер —

Мов прийшла зима:

Жити стало гірше, тяжче —

Хліба… й то нема.

Хоч як було важко, але юнак продовжував займатися в монастирському хорі, у Чернігівській семінарії, а свій біль і сум виливав у поезії. Познайомився із літературними колами Чернігова.

З 1911 року відвідував літературні вечори в Михайла Коцюбинського. Там він читав свої вірші, спілкувався з талановитою молоддю. Коли Коцюбинський від'їжджав із Чернігова до Італії, то повіз із собою і юнацькі вірші поета.

Роль поезії у житті суспільства надзвичайно важлива. Особливо, якщо це є талановитий митець. Тому ми сьогодні й поговоримо про роль поезії у 20-ті роки.

Це був досить складний період у літературі, між різними літературно-художніми організаціями почалася гостра ідейно-естетична боротьба. Олександр Білецький про цей процес народження нової літератури писав так: «Україна кипіла, як величезний казан на безперестанному шаленому вогні, і в цім казані виварювалися думки й почуття, наново перетворювалися світогляди, дивно змінювалися людию». Діяло багато письменницьких об'єднань: «Авангард», «Молодняк.», «Нова генерація», «ВАПЛІТЕ», «Плуг». В українській поезії виокремилися різні стильові течії. Однією з них була символістська художня течія, яка започаткована французькими поетами (Поль Верлен, Стефан Малларме).

Її сутність полягає в увазі до символу. Це давало можливість поетові розкривати не тільки певні сторони реальності, а й грані чогось невидимого, незбагненного, таємничого.

Поети-символісти надають образності широкої асоціативності.

Підло вбитий денікінцями у неповні 19 літ Василь Чумак у циклі «Революція» образами сонячного променя, «весни в цвіту», «срібних блискавиць», очисної бурі передає радість, нестримний рух народу, що визволяється:

На кремінь — крицю: буде світ!

Ми непохитні, мав граніт.

Ми йдем і йдем, несем вогні,

І творим блиск, і творим дні!

Розгул червоного терору обірвав восени 1921 року життя Г. Чупринки, якого називали ще «метеором на обрії української поетичної ночі». А він мріяв про той час, коли на рідному полі заспіває пшениця, «задзвенить в степу коса» («Рідне поле»). Він висловлював упевненість у народженні нового дня, коли зникнуть «сум і жаль», гнів і плач Ієремії» («Відродження»).

Літературознавець. Символістська лірика П. Тичини, Олександра Олеся, Миколи Вороного, Євгена Маланюка єдналася з неоромантичною, імпресіоністською, тобто наша поезія намагалася синтезувати всі художні пошуки, які характеризують творчість європейських ліриків. Михайло Семенко декларував принципи «мистецтва майбутнього», але вони сприймаються як романтичні («Тов. Сонце», «Степ»). Яскрава сторінка в українській поезії пов'язана з неокласиками: М. Зеровим, М. Рильским, П. Филиповичем, Михайлом Драй-Хмарою, Юрієм Кленом. Їх ще називали «гроном п'ятірним». Вони закликали дбати про художню довершеність творчості:

Класична пластика, і контур строгий,

І логіки залізна течія —

Оце твоя, поезія, дорога.

М. Зеров

У 20-х роках у перших рядах стає Євген Плужник. «Цей поет пише — назавжди» (Олекса Влизько). Неповторним явищем нашої поезії цього часу є творчість поета-вигнанця Євгена Маланюка.

Поезія П. Тичини — індивідуальна, неповторна. Він виявився найбільшим модерністом 1920-х років. П. Тичина — поет незвичайний, самобутній, складний, поет-гуманіст, новатор. Сповнене філософського змісту, художньо довершене слово поета бринить сталлю й ніжністю.

 Словникова робота

Експерсіонізм (від франц. expresson — вираження) — літературно-мистецька стильова тенденція авангардизму.

Вітаїстичність — основні тенденції української поезії 1920-х років. Це риса, що була притаманна модерністській літературі перших десятиліть ХХ ст. Походить від латинського Vita, що значить «життя». Вивлялася в погляді на стихію життя як першооснову усіх світових процесів. У літературі призвела до формування «романтики вітаїзму» (намагання перетворювати світ, формувати сильну особистість.

Символізм, вітаїстичність, поліфонізм та новаторство — основні риси поезії П. Тичини.

Складання сенкану

Отже, ми познайомилися сьогодні із життям П. Г. Тичини, провідною роллю поезії у 20-ті роки. Я хотіла б, щоб ви склали сенкан до словосполучення Павло Тичина (1 іменник, 2 прикметники, 3 дієслова, 4 речення, 5 синонім до теми).

НАПРИКЛАД:

Павло Тичина.

Талановитий, видатний.

Творить, відроджує, надихає.

Пише вітаїстичну поезію.

Яблуневоцвітний геній України.

Іншого такого, як Тичина, не було, немає й не буде.

Тоталітарна система зламала його. Він міг би створити ще багато шедеврів. Усе своє свідоме життя життя він працював над симфонією «Сковорода», але так і не завершив її, бо не раз підлаштовувався під вимоги системи, змінював свою концепцію. Така сумна доля талановитого митця. Час відсіює кукіль, полову. Залишається тільки добірне зерно. Саме останнє й забезпечує Тичині вагоме місце в літературі.

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Опрацювати біографічні дані (матеріал підручника).

Підготувати виразне читання віршів зі збірки «Сонячні кларнети» (на вибір).

 

12.09.2022

Тема уроку: Українська література 1920—1930 років - Літературний процес в Україні у 20—30-х роках

Як в нації вождя нема,

Тоді вожді її — поети!

Євген Маланюк

Українська література завжди була тісно пов’язана з національним буттям народу. Особливо міцніли ці зв’язки в революційну чи перехідну добу, коли між новим та старим точилася боротьба не на життя, а на смерть. Йдеться про першу третину XX століття. Тоді гостро постали проблеми гуманізму, сенсу життя людини, свободи, прогресу і справедливості. У пореволюційні роки культура українського народу, мова якого в Російській імперії протягом кількох століть зазнавала жорстоких заборон, забуяла суцвіттям мистецьких талантів. Відбувся переворот в естетичній свідомості й художній культурі. Українська література стає модерною за змістом і формами, впевнено крокує під гаслами духовного оновлення й національного відродження.

Естетична стратегія. Письменники, що сповідували самодостатність мистецтва, розуміючи його як естетичний феномен, прагнули піднести українську літературу до європейського рівня. Створивши творчу студію „Урбіно“ (від назви міста, де народився славетний основоположник європейського Ренесансу Рафаель), Микола Хвильовий перекинув місток між українським відродженням 20-х років XX століття й італійським початку XVI століття.

Діячі національного відродження шукали нових стилів, манер та форм творчості, відкидали кайдани нормативності й консерватизму. Принцип розмаїтості став у 20-х роках не тільки гаслом, а й реальним фактом. Неокласики, наприклад, культивували класичну форму поезії, проте наповнену модерним мисленням, тоді як Михайль Семенко і Валер’ян Поліщук — вільну, верлібр. Митці заперечували натуралізм і народницький реалізм, прагнули наповнити мистецтво слова філософською глибиною, що мало піднести літературу на нові ідейно-мистецькі вершини.

Літературні угруповання. В жоден період історії розвитку мистецтва слова літературний процес не був таким складним і динамічним, як у 20-і роки. Характерною ознакою його була поява різноманітних літературних груп та організацій, які так чи інакше виражали проблеми своєї доби. Митці об’єднувалися за спільними світовідчуттями, естетичними принципами та певною політичною платформою. Частина письменників прагнула розв’язати соціальні й національні питання, інша — зосереджувала увагу на естетичних проблемах. У бурхливому літературному житті 20-х років окреслюються такі літературні організації, як „Гарт“ (спілка пролетарських письменників), „Плуг“ (спілка селянських письменників), „Молодняк“ (спілка молодих письменників), „АСПИС“ (Асоціація письменників), „Ланка“, „МАРС“ (Майстерня революційного слова), „ВАПЛІТЕ“ (Вільна академія пролетарської літератури), „Авангард“, „Нова генерація“ тощо. Ці угруповання утверджували модерністські стильові напрями.

Символістські групи. Як ви вже знаєте з 10 класу, символісти прагнули висловити індивідуальний емоційний досвід за допомогою символізованої мови. Вони заглиблювалися у внутрішній, ірраціональний світ, розкриваючи таємниці людського „Я“ за допомогою метафор та образів-символів. Важливу роль відводили милозвучності, кольору, відтінкам, дбайливо дібраним словам, спроможним відтворити прихований внутрішній світ.

У Києві 1918 року символісти заснували школу „Біла студія“, видали збірник „Літературно-критичний альманах“. Його редактором був поет-символіст Яків Савченко. Тут оприлюднили свої твори Павло Тичина, Павло Савченко, Яків Савченко, Олекса Слісаренко, Дмитро Загул, Микола Терещенко. У цьому ж році символісти утворили групу „Музагет“ (Музагет — грецький епітет Аполлона й Діоніса як проводирів муз) й видали однойменний альманах. Естетичну платформу виклав Юрій Іванів-Меженко у програмній статті „Творчість індивідуума і колектив“, у якій стверджував: „Творчий індивідуум тільки тоді може творити, коли визнає себе вищою істотою над загалом“ і не підлягає колективові, хоча й відчуває з ним свою національну спорідненість. Це типово модерністська концепція мистецтва. Символісти групи „Гроно“ видали альманахи „Гроно“ (1920), „Вир революції“ (1922).

Футуристські угруповання. Футуризм (латин, futurum — майбутнє) був відгалуженням модернізму, ставши одним із напрямів авангардизму. Його представники заявляли, що творять „мистецтво майбутнього“, заперечуючи його суспільну функцію та ідейний намір митця.

Першу українську футуристичну організацію „Фламінго“ створив Михайль Семенко у 1919 році. До неї увійшли Олекса Слісаренко, Гео Шкурупій, Володимир Ярошенко, художник Анатолій Петрицький та інші. Вони пропагували модернізм у мистецтві, видавали „Універсальний журнал“, „Мистецтво“. Символами футуристів були жовта лілія та жовта блуза, яку згодом замінили синьою, що мало вказувати на їхнє пролетарське походження. 1921 року Слісаренко утворює науково-мистецьку групу „Комкосмос“ (Комуністичний космос), через рік перейменовану на „Аспанфут“ (Асоціація панфутуристів). Активними членами групи були Михайль Семенко, Гео Шкурупій, Михайло Яловий, Олекса Слісаренко, Гео Коляда, Андрій Чужий та інші. Українські панфутуристи засуджували салонну буржуазну культуру, проголосили руйнування мистецтва, пропонуючи створити нове „метамистецтво“, яке синтезувало б різні галузі культури й спорту. Оскільки футуристи засудили індивідуалізм як міщанство, вони відкинули і лірику як „буржуазний“ жанр. На їхню думку, нова доба вимагає розвитку драми, що й зумовило появу авангардного театру, творцем якого був Лесь Курбас. Футуристи оголосили динамізм художнім стилем нового мистецтва. 1927 року Михайль Семенко утворив організацію „Нова генерація“ й видавав до 1930 року під цією назвою журнал, котрий найбільше європеїзував тогочасну українську літературу, пропагуючи під пролетарськими гаслами новітні художні стилі.

Лівої орієнтації були харківські пролеткультівські організації „Всеукраїнська федерація пролетарських письменників і митців“, „Цех каменярів“ (1918), які відкидали класичну спадщину. Український пролеткульт не мав помітних художніх досягнень і 1924 року припинив своє існування, але його роль перебрали на себе ВУАПП (Всеукраїнська асоціація пролетарських письменників), ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників).

Помітною була організація „Гарт“ (1923—1925), назву якої утворено від слова „гартованці“, запозиченого з роману Володимира Винниченка „Божки“, в якому так називалося товариство робітників. „Гарт“ очолив відомий поет Василь Еллан-Блакитний. Серед перших членів „Гарту“ були Кость Гордієнко, Іван Дніпровський, Олександр Довженко, Майк Йогансен, Олександр Копиленко, Іван Кулик, Володимир Сосюра, Павло Тичина, Микола Хвильовий та інші. У статуті оприлюднювалося, що пролетарські митці поширюватимуть комуністичну ідеологію, користуватимуться українською мовою як знаряддям творчості, пропагуючи активну роль мистецтва у вихованні читача. Від письменників вимагалося оспівувати сучасність, писати твори, які б у масах викликали настрої бадьорості й життєздатності. Платформу організації виклав Василь Еллан-Блакитний у статті „Без маніфесту“. Пролетарських письменників — „мистецький авангард переможного класу“ — мала об’єднувати марксистська ідеологія, так звана „класова позиція“. В естетиці надавалась перевага змісту над формою. Це був спрощений погляд на роль мистецтва в суспільстві, зумовлений утилітарним його розумінням як потреби дня.

У 1926 році, коли „Гарт“ розпався, Микола Хвильовий утворив літературну організацію ВАПЛІТЕ. „Ваплітяни“ боролися проти політизації літератури, за високу письменницьку майстерність і відкидали більшовицькі командні методи організації літературного процесу. ВАПЛІТЕ організувалась як академія, і така назва, на думку її творців, зобов’язувала серйозно ставитись до творення нового мистецтва. Вони закликали митців глибоко освоювати класичну спадщину, дотримувались непримиренної позиції щодо неуцтва, халтури, графоманства, що заполонили пролетарську літературу. Під цією ж назвою видавали журнал. Організацію очолили Микола Хвильовий, Михайло Яловий, Олесь Досвітній. До неї входили Микола Бажан, Олександр Довженко, Григорій Епік, Майк Йогансен, Григорій Коцюба, Олександр Копиленко, Микола Куліш, Аркадій Любченко, Юрій Смолич, Володимир Сосюра, Павло Тичина та інші. Внаслідок переслідування партійними органами ВАПЛІТЕ на початку 1928 року саморозпустилася.

На інших позиціях стояли учасники літературної організації „Плуг“, що виникла у Харкові в березні 1922 року та об’єднала селянських письменників. Її очолив байкар і прозаїк Сергій Пилипенко. До „Плуга“ входили Дмитро Бедзик, Володимир Гжицький, Андрій Головко, Наталя Забіла, Василь Минко, Іван Сенченко, Павло Усенко та інші. Видавали журнал „Плужанин“ (1925—1927), а також часопис „Плуг“ (1928—1932). „Плужани“ заявили про своє бажання змальовувати життя нового села, критично ставились до мистецтва минулого, захищали марксистську тезу про перевагу змісту твору над його формою. Вони проводили масові вечори („понеділки“), на яких обговорювали нові мистецькі явища.

„Ланка“ (1924—1929) — об’єднання київських письменників, які вважали себе ланкою між культурою минулого і майбутнього. До нього входили Валер'ян Підмогильний, Михайло Івченко, Борис Антоненко-Давидович, Григорій Косинка, Євген Плужник та інші. Вони відкидали ідеологічну тенденційність мистецтва, спиралися на кращі традиції світового письменства, репрезентували високохудожні твори. Оприлюднювали свої твори в журналі „Життя й революція“.

До організації „Молодняк“ (1926—1932) входили Сергій Воскрекасенко, Іван Гончаренко, Ярослав Гримайло, Сава Голованівський, Борис Коваленко, Петро Колесник, Олександр Корнійчук, Степан Крижанівський, Терень Масенко, Леонід Первомайський, Леонід Смілянський, Анатолій Шиян та інші. Вони видавали журнал „Молодняк“ (1927). „Молодняківці“ оголосили себе „бойовим загоном пролетарського фронту“. Тут не обійшлося без вульгаризації мистецтва: ідеологічно витримане римоване гасло ставилося вище ліричного вірша; романтика оголошувалася чужою „справі пролетаріату“.

Їхній ідеології тиску прагнули протистояти митці „Ланки“ та група письменників МАРС (Василь Десняк, Іван Ле, Микола Терещенко, Юрій Яновський, Фелікс Якубовський, Володимир Ярошенко). Спілка письменників „Західна Україна“ (1925— 1933) об’єднала вихідців із Західної України. 1933 року їх усіх було репресовано; тільки кілька з них, пройшовши сталінські концтабори, вижили (Володимир Гжицький, Микола Марфієвич, Федір Малицький).

Двоколійність літературного процесу. Розвиток української літератури не можна повно осягнути без врахування її різноманітності та умов функціонування. Вона творилася як У радянській Україні, так і в Західній Україні, окупованій Польщею, у Підкарпатській Україні, що перебувала під владою Чехо-Словаччини, на Буковині, де правив уряд Румунії, у Франції, Німеччині, Америці, адже чимало письменників були змушені через складні політичні обставини покинути батьківщину. Проте й на чужині вони творили літературу, яку називають емігрантською. Якщо в Україні внаслідок компартійного Диктату література не могла вільно й повноцінно розвиватися, то митці з діаспори не втрачали зв’язків з класичними традиціями і писали твори на такі теми які в умовах радянського тоталітарного режиму не могли з’явитися. Вони порушували морально-духовні й філософські проблеми людського буття, які виходили за рамки творів соцреалізму. Таким чином, формувався своєрідний „двоколійний“ літературний процес, який витворив єдину українську літературу XX століття.

Літературне життя на західноукраїнських землях у 20—30-х роках XX століття також характеризується різноманітністю угруповань, стильових течій, естетичних платформ. У Львові 1922 року виникла група „Митуса“, куди увійшли Василь Бобинський, Олесь Бабій, Роман Купчинський, Юрій Шкрумеляку Левко Лепкий. Назва символізує незнищенність і нездоланність поетичного слова. У Галицько-Волинському літописі згадується співець Митуса, який загинув, але поглядів своїх не зрікся, і його пісня залишилася в пам’яті народу. Слово вчорашніх Січових стрільців мало так само продовжити їхню боротьбу за незалежну Україну, але вже засобами мистецтва. В естетичному плані вони стояли на засадах символізму. На поетику символізму орієнтувалися й представники групи „Логос“ (1923—1931), що видавали журнали „Поступ“ і „Дзвони“. Існували об’єднання модерністів й авангардистів — „Листопад“, „Дажбог“, однойменний журнал останньої групи редагували поети Богдан-Ігор Антонич та Богдан Кравців. Естетичну платформу виклав Антонич у статті „По цей бік барикади“, проголосивши широкий діапазон художніх шукань.

„Празька школа“ — так називають українських поетів міжвоєнного двадцятиліття, що творили у Празі та Подєбра- дах (Юрій Дараган, Леонід Мосендз, Євген Маланюк, Олекса Стефанович, Олег Ольжич, Олена Теліга, Галя Мазуренко, Оксана Лятуринська, Іван Ірлявський та інші). Свої твори вони друкували в журналі „Вісник“ (1933—1939), який редагував Дмитро Донцов.

Значну роль у розвитку української літератури відіграли письменники, які мешкали у Варшаві. Євген Маланюк, Наталя Лівицька-Холодна 1929 року об’єдналися в групу „Танк“, згодом до неї увійшли Леонід Мосендз, Павло Чирський, Павло Зайцев, Юрій Липа та інші. Свої твори вони оприлюднювали в журналі „Ми“ (1933—1937). їхню естетичну платформу виклав Михайло Рудницький в есе „Європа і ми“, орієнтуючи митців на естетичні й гуманістичні цінності.

Згубне втручання компартії в літературний процес. Повнокровному розвиткові мистецтва слова перешкоджала ідеологія більшовиків, які прагнули підпорядкувати собі духовну сферу. Письменників поділяли на „пролетарських“ і „попутників“, „буржуазних“. „Пролетарські“ письменники свідомо обмежувалися соціальною проблематикою, зображенням класової боротьби. Художнє осмислення явищ дійсності було замінено партійно-догматичним й спрощеним баченням життя. Герої таких творів ставали рупорами класових ідей, яким підпорядковувалися думки і почуття. Ідеологічна „чистота“ у їхніх діях витіснила відтворення складного внутрішнього світу особи. Натомість високомистецькі твори класиків і сучасників оголошувалися „буржуазними“, ворожими. Письменники з „Гарту“, „Плуга“, „Молодняка“ творили пролетарську літературу, тобто політизоване й декларативне мистецтво, літературу відкритої класової спрямованості, що культивувала переважно громадські й політичні ідеї. Так звані „попутники“ (термін Льва Троцького) — митці „Ланки“, неокласики, ваплітяни — продовжували кращі традиції класичної літератури.

Тим часом компартія вела невпинний наступ на високохудожнє національне мистецтво. Після розгромних статей марксистсько-ленінських критиків талановитих митців арештовували, судили, розстрілювали або висилали на Соловки чи Колиму. В часи сталінізму близько 500 українських письменників було знищено в таборах. Тому літературно-мистецький рух 20-х — початку 30-х років, для якого характерне високе духовне піднесення, називають „Розстріляним відродженням“. У романі „Третя Рота“ Володимир Сосюра проникливо сказав про митців, які стали жертвою сталінського терору: „ Чесними й чистими очима дивляться на нас із вічності, повними сліз і любові до народу, за який вони пішли в безсмертя“. Це Микола Хвильовий, Микола Куліш, Лесь Курбас, Григорій Косинка, Микола Зеров, Михайло Драй-Хмара, Павло Филипович, Дмитро Фальківський, Михайль Семенко та інші.

По-більшовицьки ідеологічно витримана зримована фраза оголошувалася вартіснішою за класичний твір. Відбувалася підміна понять. Під сумнів ставилася доцільність класичних літературних жанрів, існували теорії відмирання роману, лірики, трагедії, комедії як нібито „буржуазних“ форм мистецтва. Поступово політика централізації літературного життя призвела до ліквідації творчих об’єднань і створення єдиної Спілки письменників радянської України (1934). Творчість стала регламентованою, письменники оспівували „героїку“ праці робітників і селян, показували їхнє „класове“ чуття і ненависть До всього, що не сприймалося комуністичним режимом. Утверджували єдиний метод літератури — соціалістичний реалізм.

Соціалістичний реалізм — підпорядкований ідеології парти метод (напрям) у літературі. Базувався на позаестетичних засадах: партійність (ідейність) як критерій класової доктрини марксизму; народність, пролетарський інтернаціоналізм (нехтування національними особливостями мистецтва), прикрашання дійсності, міфологізація та уславлення радянської влади та її вождів.

Літературна дискусія 1925—1928 років. У складних умовах наступу компартії на духовно-національне відродження й творчу думку виникла літературна дискусія, в ході якої порушувалися проблеми традицій і новаторства, ставлення до класичної спадщини, шляхів розвитку нового мистецтва. Але головним було вирішення питання: бути чи не бути українській літературі як самобутньому мистецькому явищу в контексті світового духовного розвитку. Розпочав дискусію 30 квітня 1925 року Микола Хвильовий памфлетом „Про сатану в бочці, або про графоманів, спекулянтів та інших „просвітян“ на сторінках газети „Культура й побут“. Це була відповідь тим силам, які дискредитували мистецтво слова, пишучи примітивні й банальні твори.

Микола Хвильовий свої погляди виклав у циклі памфлетів „Камо грядеши?“ („Куди йдеш?“, 1925), „Думки проти течії“ (1926), „Україна чи Малоросія“ (1926), окресливши програму українського відродження. Він закликав митців орієнтуватись на культуру Європи з її гуманістичними традиціями, а не на пролеткультівську літературу Росії, відмовитися від малоросійського провінціалізму, розвиватися самобутньо. Адже російські ЛЕФ (Лівий фронт), РАПП мали вплив і на українські організації, насаджували антиестетичні тенденції, нігілістично ставилися до української культури та мови.

На думку Хвильового, почало відбуватися четверте відродження людства. Здійснити його стара Європа уже не могла. Це збагнув німецький філософ Освальд Шпенглер у трактаті „Присмерк Європи“. Хто ж його здійснить? Така місія випадає Україні, бо вона розташована між Азією та Європою, Заходом і Сходом й увібрала в себе їхні культурні зв’язки. Оскільки Україна, як і азійські народи, була пригноблена віками, то з початком відродження вона всю свою нагромаджену енергію, творчі сили віддасть людству. В Україні у 20-і роки виник новий стиль відродження — романтика вітаїзму. Отже, українські митці, вважав Хвильовий, будуть першими заспівувачами „азіатського ренесансу“ в мистецтві, їхній стиль — активний романтизм — стане основним у час українського відродження.

Виступи Хвильового торкалися не тільки проблеми літератури, розвитку стильових напрямів, а й культури загалом, ідеології, врешті питання, як вижити українській нації в межах СРСР, як зберегти свою національну й духовну самобутність. Ці виступи письменника підтримали науковці, політики, вчителі, інженери, митці. Протилежну позицію зайняла комуністична влада. У дискусію втрутився Йосип Сталін, написавши лист „До тов. Кагановича Л. М. та інших членів ЦК КП(б)У“ від 26 квітня 1926 року, в якому виправдовував більшовицьку експансію в Україні, звинувачуючи Миколу Хвильового в націоналізмі. З розгромними статтями, спрямованими проти духовного відродження України, виступили вітчизняні партійні функціонери, спрямувавши свої удари проти „хвильовизму“ як нібито соціал-націоналістичного ухилу в партії. Дискусія з естетичної площини перейшла в політичну. Почалися політичні звинувачення, навішування ярликів „ворогів народу“. У такий спосіб літературну дискусію було силоміць згорнуто.

Словникова робота.

Запам'ятайте новий термін.

Авангардизм, (франц. avant-garde — передня лава) — тип художнього мислення і спосіб зображення дійсності, що виник у перші десятиліття XX століття, підкреслюючи експериментальні, новаторські пошуки в мистецтві. Головні ознаки авангардизму: відмова від реалістичного змалювання світу, заперечення традиційних форм художнього зображення, суб’єктивізм, прагнення до застосування незвичайних, навіть антиестетичних виражальних засобів. Мав різні напрями: футуризм акцентував увагу на мовотворенні, експресіонізм — на емоційності, безпосередності сприйняття, сюрреалізм — на підсвідомості, кубізм — на геометричних формах. До авангардистів належали французи Гійом Аполлінер, Луї Арагон, Поль Елюар, росіяни Володимир Маяковський, Велімир Хлєбніков, українці Михайль Семенко, Валер'ян Поліщук. Художниками-ангардистами були Пабло Пікассо, Жорж Брак, Джакомо Балла та інші.

Домашнє завдання: Опрацюйте матеріал та зробіть опорний конспект до теми.

09.09.2022

Запрошую на онлайн урок 

Домашнє завдання: записати в зошит (за бажанням вивчити) поезію Галини Берізки, що найбільше сподобалась https://sites.google.com/site/hayvoron/galina-berizka

05.09.2022

Українська література ХХ століття як новий етап в історії національної культури. Поняття «розстріляне відродження».

Завдання до уроку:

1.    Запишіть у зошити дату і тему уроку.

2.    Перейдіть за посиланням та перегляньте відео.

https://www.youtube.com/watch?v=8jSLu2u58ao

Розвиток української літератури цього періоду позначено боротьбою за національне самоствердження, власну незалежну державу, яка є найважливішим гарантом виживання культури та повноправного входження нації до європейської та міжнародної спільноти.

З майже 300 українських письменників, які працювали в 30-х роках ХХ століття, живими лишилося тільки 36. Лише 7 із них померли своєю смертю.

За одне десятиліття було знищено 80 % української творчої інтелігенції, серед них багато письменників.

Нова еліта на початку ХХ століття розвивала експресіонізм, символізм та неоромантизм із вірою в те, що цьому мистецтву буде місце у вільній Україні. Літератори об'єднувались у групи, формували власні школи, підштовхували суспільство орієнтуватись на європейську культуру.

Період розстрілів та переслідувань почався в 1933 році, коли Микола Хвильовий застрелився, а перед тим за ґрати посадили його найближчого соратника — письменника Михайла Ялового, і тривав по 1937 рік.

Кульмінацією тих трагічних подій було 3 листопада 1937 року. В честь 20-річчя Жовтневої революції було розстріляно понад 100 осіб представників української інтелігенції — цвіту української нації — в урочищі Сандармох, що на Соловках (Архангельська області, Росія). Серед них був розстріляний Лесь Курбас (засновник театру-студії «Березіль», режисер і драматург), Микола Куліш, яскравий драматург, Матвій Яворський, Володимир Чеховський, Валер'ян Підмогильний, який у перспективі мав стати найвидатнішим романістом України, Павло Филипович, Валер'ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Микола Зеров, неймовірно освічений поет, Михайло Яловий та інші.

Це одна з найчорніших сторінок в українській історії. А за тиждень НКВС забрало життя у понад тисячі ув'язнених. 200 з них були гордістю України, найяскравіші українські інтелектуали. Наприкінці 30-х ХХ століття диктатору Й. Сталіну треба було розправитися з усіма, хто смів бачити недоліки в радянській владі. До того, як розстріляти, репресивна машина кілька років протримала в'язнів у соловецьких таборах. Голод, хвороби, постійний холод і примусова праця — так ворогів народу перевиховували. Врешті — засудили до страти. Репресії торкнулися абсолютно усіх республік СРСР. Однак дослідники переконані: найбільших втрат зазнали саме українці.

Домашнє завдання:

3.    Опрацюйте матеріал та зробіть опорний конспект до теми.