Козацтво

ФОЛЬКЛОРНІ СВІДЧЕННЯ ПРО РОЗВИТОК СІЧІ - 

ТАНДЕМ ІСТОРІЇ ТА ЛІТЕРАТУРИ

Козацтво ніколи не було лише національною збройною силою українців. За століття свого існування воно (особливо запорізьке козацтво, – а нагадаю, що існували ще й городове, реєстрове, надвірне та повстанське) створило значний масив фольклорного надбання.

Запорізькими козаками звалися власне ті козаки, котрі жили за порогами Дніпра; отож, запорізькими Січами повинні зватися лише ті, котрі виникли й були влаштовані нижче порогів. Таким чином, першою запорізькою Січчю слід вважати Січ на острові Хортиці, нижче порогів. Протягом свого понад двохсотрічного існування запорізькі козаки послідовно змінили вісім Січей: Хортицьку, Базавлуцьку, Томаківську, Микитинську, Чортомлицьку, Олешківську, Кам'янську й Нову або Підпільненську.
 

Козаки, зокрема запорожці, вміли майстерно розповідати про власні пригоди, про різні події та про різних людей. Д. Яворницький пише, що вони "нерідко самі розпускали про свою силу та непереможність неймовірні оповідання й змушували вірити в те інших". Особливо любили братчики переказувати про своїх богатирів і характерників. Усе це, безумовно, сприяло виникненню в середовищі січового й реєстрового товариства таких фольклорних жанрів, як легенда та переказ.

Нічим іншим, як плодом козацької творчості, є легенди "Хмельницький і Барабаш", "Герць Хмельницького", а також перекази "Як Потоцький потрапив у полон", "Про запорожців та царицю Катерину", "Як запорожці пішли із Січі до турка", "Запорожці за Дунаєм". Є відомості про те, що Б.Хмельницький, приймаючи в жовтні 1655 послів польського короля Яна II Казимира Ваза, розповів їм легенду про вужа і невдячного господаря. Цим гетьман виразно натякнув на непримиренність його війська та шляхетської Речі Посполитої.

Ті чи інші історії з елементами фантастики й художнього вимислу, пов’язані з козацтвом, побутують нині майже в кожному населеному пункті України, а також на Кубані, на Дону та в деяких інших регіонах.

Подібно до дум та історичних пісень, що виникли в козацькому середовищі, легенди й перекази новішого часу, присвячені козацькій тематиці, поділяються на цикли:                  

1. історико-героїчні легенди та перекази;
2. топонімічні легенди та перекази;
3. соціально-побутові легенди та перекази.                               

Серед історико-героїчних легенд і переказів, записаних, як правило, від нащадків запорожців, домінують твори про боротьбу козаків із хансько-татарськими, турецькими, польськими і російськими завойовниками, а також твори про життя й подвиги Б.Хмельницького, Н.Морозенка, М.Кривоноса, С.Палія, І.Сірка, П.Калнишевського та інших козацьких ватажків ("Як козаки взяли Азов", "Про козака Щербія", "П’ятницькі хрести", "Подвиги Семена Палія", "Великий воїн", "Його жахались вороги", "Як Сірко переміг татар" тощо). У всіх цих творах дуже виразно звучить патріотична ідея.

Такі легенди й перекази, як "Річка Чортомлик", "Річка Кінська", "Озеро Лебедеве", "Тарасове Гульбище", "Урочище Сірківка", "Острів Лантухівський", "Урочище Сагайдаче", "Думна скеля", "Баштові дуби", "Селище Кривий Ріг" та подібні, належать до топонімічного циклу. В них ті чи інші сучасні географічні назви тлумачаться у зв’язку з подіями доби козацтва, з іменами запорожців та їхніх отаманів.

Соціально-побутові легенди й перекази XIX—XX ст., пов’язані з козацькою тематикою, розповідають про походження запорожців, їх побут, звичаї, характерництво (чаклунство) і про їхні стосунки з іншими соціальними верствами та іноземцями. За приклади таких творів можуть правити: "Запорожці — із маленьких дітей", "Люди браві й чепурні", "Козацькі жарти", "Запорозька вдача", "Як запорожці ману напускали", "Як запорожці прізвища давали", "Як запорожці голодну кутю проганяли", "Козацький обід", "Як запорожець провідував жінку", "Як запорожці перехитрили Потьомкіна" та ін.
 

Козаки вважали себе воїнами за покликанням. Саме тому вони ставили себе вище від солдатів регулярної армії, які воювали з примусу або за гроші. І слово козак не означало приналежності до стану. Як розповідали старі козаки, назва ця вже давалась тому, хто набував повне право військового громадянства. Він йшов не служити, а здійснювати на ділі свої дитячі мрії. Розповідаючи про себе, він говорив: "Ми пішли брати аул Какуринівський" або "Ми пішли на новий постій", тоді як, розповідаючи про регулярні частини, він вживав інші вирази: "Їх погнали брати на аул Какуринівський" або "Їх погнали на новий постій".
                                                                                                .  
Цікаво, що наші воїни за допомогою бойового крику не лише підіймали свій бойовий дух, а й наганяли жах на супротивника. При виборі кошового, січовики бажали йому "лебединого віку та журавлиного крику", тобто сильного командирського голосу, бо, як відомо, крик журавля навесні дуже сильний і його далеко чути. Зі стародавньої легенди про запорожців довідуємося про змагання хлопчаків на посаду отамана, під час якого переможець мав так крикнути, щоб усі жаби в озері замовкли, тоді його обирали отаманом.                                     
 
Столітній запорожець Микита Корж згадує про випробування, які йому доводилось витримати для досягнення козацького стану: "Що скажуть, те й роби, в огонь і в воду лізь, коли звелять; дадуть тобі шматок хліба та заборонять їсти, то з голоду опухни, а хліба того не покуштуй".

Перед посвяченням в козаки проводилися певні випробування. В історичних джерелах збереглося багато описів. Зокрема, козак мав приборкати дикого коня, розрубати шаблею підкинуту хустину, поцілити кулею на льоту у підкинуту дрібну монету або загасити пострілом свічку, переплисти на човні Дніпрові пороги, довести свою вправність у боротьбі та фехтуванні.

Козаки мали щось на зразок лицарських турнірів: збиралося кілька козаків, які билися, стріляли з луків та рушниць. Переможців у цих змаганнях обирали курінними, а нерідко і кошовими отаманами. Про це красномовно говорить старовинна козацька приказка: "Як буде слава, то буде й булава!" Такий величезний авторитет козацтва серед українського народу, спричинив і переймання народом козацьких військових традицій.   

У свідомості українців характерництво – явище також суто запорізьке. Це чаклунство воїнів, і застосовують його найчастіше для отримання перемоги над ворогом. Взагалі воно спрямоване на позитивну для "своїх" – представників власної спільноти – дію, на їх захист та допомогу. Жіночі чари, як правило, у фольклорі мають деструктивний характер і спрямовані проти чоловіків або на нанесення господарчих збитків. Треба сказати, що у війську запорозькому характерники складали окремий загін. Їх було небагато, деякі гетьмани, кошові, отамани були характерниками. Серед них — Петро Сагайдачний, Іван Сірко, Іван Богун, Максим Кривоніс, Северин Наливайко.

Козаки-характерники, яких також називали химородниками, голдовниками, знахарями, дванадцятьма мовами говорили, із води сухими виходили, на людей сон та ману насилали, у річки переливалися, переверталися на вовків та інших тварин, по суху, як по воді, на човнах плавали, пославши на воду повсть, як по землі ходили, могли жити під водою, мали дзеркала, в яких було видно, що робиться за тисячі верст. Їх ні вогонь, ні вода, ні шабля, ні стріла, ні звичайна куля (а лише срібна) не брали. Кулі та ядра характерники ловили руками та полами жупанів. Жили дуже довго і були надзвичайно сильними. Особливо рельєфно в образі козака-характерника виступає його здібність перекидатися вовком і невразливість від залізної зброї та куль. Це вказує на генетичний зв’язок уявлень про козаків-характерників зі стародавнім культом воїна-вовка.

Козацькі характерники вміли використовувати і такі каталізатори, які зараз прийнято називати психотропними засобами. Ось свідчення одного молодого селянина часів Коліївщини про те, як характерник Шелест хотів прийняти його в гайдамаки. Коли селянин зі страху відмовився, Шелест дав йому випити трохи горілки, а потім вимастив обличчя рушничним порохом, змішаним з горілкою. Тоді він насипав на долоню пороху, розтер з горілкою та помазав тому по виду, то така зараз охота взяла, що тільки дай спис у руки, здається би, пішов та й душив би всякого.

Поліваріантність міфологічних мотивів притаманна легендам про Палія, в образі якого поєднуються, синтезуються давні міфологічні уявлення наших предків. Основний пов'язаний з ним мотив – мотив безсмертя: "він міняється як місяць", "Місяць старий – і Палій старий, місяць молодий – і Палій молодий". Палій – "запорожський лицар, великий вояка" отримує через ангела від Бога воїнський дар, оскільки виконує титанічну, героїчну місію – вбиває із прикритої від дощу штанами рушниці лукавого, за те, що той "сміє передо мной хвостом вертіти та ще й повітря псувати". З образом Палія тісно пов'язаний мотив тимчасової відсутності, яка мотивується по-різному: був "замурований в стовп на сім год", його "замурували в темницю. Не багато ж він там сидів, не пивши і не ївши, - двадцять років!" тощо. Його відсутність пов'язана з відсутністю світла, можливості рухатися, їсти, пити.

Під час ув’язнення Палій практично втрачає риси й ознаки живої людини. "Витягли з того стовпа Палія, а на ньому лепу на цілий аршин, а брови так йому одросли, що треба було трійчатка вила, щоб підняти їх уверх". Про хтонічну природу свідчить сліпота, подібність до міфічного Вія. Власне темниця, стовпи є уособленням хтонічного світу, з якого герой повертається до світу людей, зберігаючи всі ознаки хтонічної істоти: неприбране довге волосся, характерне для демонологічних персонажів, нерухомість, сліпоту та неодягненість. Повертаючись у світ, він знову набуває рис живої людини. Таким чином, герой вмирає та воскресає, а не лише "міниться як місяць".

Отже, образ запорожців у фольклорній прозі двоплановий: з одного боку, у переказах, вони змальовуються як реальна історична спільнота, що мала свій особливий побут, етичний кодекс, звичаєве право та традиції; її представники практично нічим, крім волелюбства та відмови від жінок, не відрізнялися від інших. Поряд з переказами про козаків існують легенди, де козацтво набуває інших рис. Запорожців наділено надзвичайним зростом, довголіттям, силою, характерництвом, пророцьким знанням. Рівень міфологізації залежить від розповсюдженості сюжету, який, в свою чергу, зумовлений популярністю героя.   

«КАРАНТИН ПО-КОЗАЦЬКИ»

В цьому році в наше життя стрімко увірвалось слово — карантин. Воно походить з італійської мови і означає «час, що триває сорок днів». Карантин це відомий не одне століття метод боротьби з розповсюдженням пошесних хвороб.

Міста Європи XIV століття потерпали від епідемії чуми. На той момент люди вже мали розуміння, яке лихо можуть принести заражені чумою судна, які прибували з азійських та африканських портів. Дивним чином, лише Венеція ще не зазнала цієї біди, але всі розуміли що початок епідемії у місті це було лише питанням часу. Щоб цього не сталося, міська рада ввела правило, згідно якому кожне судно, яке прибувало в порт, мало простояти на якорі в морі 40 діб. Такий метод виявився досить дієвим тож його почали використовувати і в інших країнах.

Одна з найстрашніших в історії людства хвороб не оминула й нашого краю. Свого часу українські козаки були серед тих, хто не давав поширюватися її епідеміям.

Відомо, що територія Запорозької Січі зазнала особливо великих втрат під час епідемії чуми у 1673 р. Уже тоді козацька рада прийняла рішення про відокремлення заражених куренів, що було прогресивним явищем. Але, незважаючи на всі заходи, епідемія продовжувала поширюватися. Під час Визвольної війни Богдан Хмельницький видав наказ про ізоляцію заражених населених пунктів. На дорогах до них було встановлено загороджувальні пости із шибеницями: всі, хто наважувався вийти із зараженої місцевості, тут же були повішеними.

У ХVІІІ ст. епідемії тривали. Особливо спустошливою була епідемія 1750 р. За розпорядженням кошового отамана було збільшено кількість застав, заборонено рух людей через перевіз на Дніпрі. Був розроблений план заходів щодо боротьби з епідемією: повідомляти про нові випадки хвороби, заражені населені пункти оточувати заставами з вогнищами, хворих зводити на огороджені пустирі, а їх будинки і речі спалювати, посланців і кур’єрів затримувати на карантин, а їхні листи тричі переписувати тощо. Однак, незважаючи на всі вжиті заходи, кількість померлих на Запорожжі була значною.

Через 10 років — у 1760 р. двоє чумаків, які поверталися з Криму, раптово померли біля Січі, що спричинило нову епідемію чуми. Кошовий отаман наказав негайно зачинити всі крамниці, шинки, майстерні. Також було видано наказ про особливі заходи безпеки, збільшення кількості застав і караулів. Усі хворі козаки, незважаючи на зимові морози, були переселені з Січі у степ, де майже всі вони померли. Це були досить жорсткі заходи, але вони себе виправдали: у грудні 1760 р. епідемія ущухла.

Всю документацію, яка приходила на Січ, проносили над вогнем свічки. Таким чином робилася певна дезінфекція. Листи також могли вимочувати в оцті й навіть натирали часником. До того ж, на Січі в канцелярії, була окрема «чумна» комора, де листи обов’язково мали пройти «карантин», перебуваючи в ізоляції певний час.

Слід зазначити, що карантинні заходи застосовувалися на Запоріжжі і в ті періоди, коли не було свідчень про епідемії. Прибулі кораблі двадцять днів стояли за версту від Січі на карантині, а лише потім отримували дозвіл на пересування.

Крім загальних заходів, здійснюваних козацькою старшиною, прості січовики також дотримувалися певних вимог, спрямованих захистити їх від інфекційних хвороб. Зокрема, вони обробляли свої сорочки та шаровари, руки та ноги дьогтем, що слугувало своєрідною дезінфекцією. Коням також змащували – копита та хвости. Дьоготь – найпопулярніший дезінфектор того часу. Ще один засіб дезінфекції — горілка. Відразу, після поховання померлих побратимів, козаки мали повністю обтерти оковитою своє тіло. Так само для дезінфекції використовували цибулю, різні пахучі трави. Дезінфікувати намагалися тим, що пускали дим у хату, заражені хати або курені спалювали разом із усім майном. Дезінфекцією та лікуванням займались, так звані, діди-січовики. Це старі досвідчені козаки. Для попередження епідемій відходи у сміттєвих ямах запорожці пересипали вапном.

Карантин та карантинні заходи не є панацеєю від розповсюдження інфекційних хвороб, але вони, певним чином призупиняють їх поширення. Отже, холері, чумі, тифу, вошам та іншій популярній живності в ті часи був поставлений достатньо серйозний бар’єр. Козаки в свою чергу пильно за цим стежили, адже життя та здоров’я завжди в пріоритеті.

Підготувала Інна Омельчук

Цікаві факти про козаків

Козаком міг стати будь-хто із бажаючих, якщо він: вільна і незалежна людина; сповідує православну віру; говорить українською мовою; пройшов військове навчання.
Козаки на Січі знаходили побратимів, за яких ладні були віддати життя. Подейкують, що був у них навіть особливий ритуал, під час якого воїни обмінювались власними натільними хрестами. Це означало вірність товаришів один одному.

Закони на Січі були досить суворими. За крадіжку чи вбивство одного з побратимів козак платив життям: його могли поховати живцем разом з небіжчиком або бити кийками, що часто теж закінчувалось смертю.

Були серед козаків особливі хлопці, яких звали характерниками. Вважалось, що походять вони від древніх язичницьких волхвів, які володіли таємними знаннями, вміли пророкувати майбутнє.

 

Про характерників казали, що їх «ні вогонь, ні вода, ні шабля, ні звичайна куля, крім срібної, не брали», і що вони «могли відкривати без ключів замки, переходити через річку по сукняній повсті чи циновках з лози, брати в голі руки розпечені ядра, бачити за кілька верств довкола себе, перебувати на дні ріки, влазити і вилазити з туго зав’язаних і навіть зашитих мішків, «перекидатись» у котів, перетворювати людей у кущі, вершників – на птахів, залазити у звичайне відро і плисти в ньому під водою сотні, тисячі верств»…

Козаки користувались не тільки власними знаннями, а й запозичували бойові прийоми в інших народів. На Січі жили не лише українці, а й представники близько 20 різних національностей: росіяни, поляки, молдавани, білоруси та ін. Окрім того, самі козаки часто подорожували світом, знайомились з культурою та звичаями інших країн.

Звичною річчю для козацького раціону була жуйка. Тільки це була природна жуйка: бджолиний віск, клеї з патьоків вишні, горобини, диких груш і яблунь.

Що стосується характерної зачіски українських лицарів, то існують декілька легенд. За однією із них козаки вважали себе надто грішними для раю. Тому, коли вони потраплять у пекло, Бог може змилуватись над ними і витягнути за чуба.

Курені запорожців були завжди відкриті. Мандрівник чи перехожий міг зайти туди, погостювати, попоїсти і рушити далі в дорогу. І це навіть якщо господаря немає вдома. Однак існувало суворе правило, з куреня нічого не виносити, а інакше – покарання. А як хтось знайде якусь річ на Січі, прив’язував її до високого стовпа. Як за три дні власник не знайдеться, то річ переходила у володіння того, хто її знайшов.

Подейкують, що козаки добрались і до Америки. Джон Сміт, один із засновників першого британського поселення на американському континенті, трохи раніше брав участь у католицькій боротьбі проти татар та турків. Під час одного з боїв він потрапив у полон, звідки його врятували козаки. Згодом він гостював на Січі, а потім повернувся до Англії, куди запросив і запорожців. Якраз у цей час британці вирішили заснувати першу колонію в Америці. Кажуть, Джон Сміт вирушив у подорож, прихопивши із собою кілька козаків, які виявили бажання.

ТАЄМНИЦІ НАРОДЖЕННЯ СЛОВА "КОЗАК"

На жаль, чимало видатних істориків та археологів, які на основі спогадів та історичних документів високо підносять імідж козацтва, подають у своїх текстах погано аргументовані заяви. Навіть найвищий авторитет історії козацтва, академік Д. Яворницький переконаний, ніби слово "козак" - східне слово, як і слова "кабак, байрак, кишлак, кулак" та ін.

Та чомусь ігнорується, що наявність закінчення "ак" у тюркських мовах не може заперечити наявності такого ж закінчення в українській та інших слов’янських мовах (вожак, літак, слимак, поляк, вітряк…)

Більшість дослідників, зійшлися-таки на тому, що слово "козак" запозичене з тюркських мов. Слово, вирішили етимологи, запозичене у тюрків, де цілий народ зветься "казахи", і в яких є словосполучення каз + ах = білий гусак. Та нікого чомусь не турбувало, що образ білого гусака не асоціюється не тільки з образом українського козака, а й зі значенням слова у тих же тюркських мовах. У мові кримських татар "козак" означає вільна, озброєна, незалежна людина, шукач пригод; у казанських же татар, крім наведеного, це слово має ще й значення "слуга".

Таке розмаїття значень і повна його невідповідність дослівному є свідченням того, що не ці мови його породили. Залежно від стосунків з людьми і формувалося у тих чи інших мовах значення слова. Так, кримські татари мали справу з вільними незалежними людьми, охочими до пригод, тоді як казанські татари, башкири і киргизи мали справу не стільки з вільними козаками, скільки з проданими у рабство полоненими, яких використовували як слуг.

Існують ще дві спроби тлумачення семантики слова "козак", вже на місцевому ґрунті. За першою, таку назву українське вояцтво нібито дістало тому, що "скакало, мов кози"; за другою – тому що носило коси (оселедці). Ці тлумачення виглядають доволі смішно і навіть безглуздо.

Тож, яке слово могло лягти в основу нашого поняття "козак"? Колись давно, ще за держави артів, існувало слово "кес" ( з варіантами кос-, кас-). В широкому загальному розумінні воно означало "спрямованість", а в одному з вузьких, конкретних значень – "меч". В українській мові це поняття і звучання збереглось у багатозначному слові "коса", яке має низку конкретних значень (коса жіноча, коса на морі, коса як знаряддя праці). 

фото - Тарас Гаркуша

Відповідно, люди, озброєні мечами, звуться "мечники", а коли меч зветься "кос" - "косаками". Вони були найчастіше незалежними, вільними, хтось із них міг служити феодалам, бути їхніми зброєносцями чи дружинниками. А хтось міг ставати на шлях розбою.

Перетворення слова на "коЗак" є доволі цікавим. Богом давньоукраїнських воїнів був Перун – бог, вигодуваний козою. Тож міфічна небесна коза відігравала роль своєрідного тотема для воїнів і, ймовірно, мала вплив на таку словозміну.

Отже, у питанні виникнення козацтва історична наука створила чимало суперечностей. Слово "козак" то виводять  від "кози", то від "коси", то взагалі починають вважати це слово татарським, половецьким чи казахським запозиченням. Усі ці псевдонаукові версії на разі дуже аргументовано та фахово розвінчано. Спираючись на багатющий історичний та лінгвістичний матеріал, ми можемо стверджувати, що слово "козак" походить від дуже давнього слова (кос) – меч, і косак-› козак – це мечник, людина озброєна мечем, воїн. Ця назва підкріплюється і народною назвою великого ножа – "косак". Назва ж козацького міста Черкаси означає – "місто мечників".

 

КОЗАКИ-ХАРАКТЕРНИКИ – ХРАНИТЕЛІ ДРЕВНІХ ЗНАНЬ

Українські козаки завжди були явищем містичним, таємничим, дивовижним: ну хто ще йшов у бій до поясу оголеним, лавиною кидався на ворогів і знищував їх вщент, ліз в саме пекло аби визволити побратимів, майстрував чудернацькі речі (на кшталт підводних човнів), які допомагали застати ворогів зненацька і здобути блискучу перемогу… І цей перелік можна продовжувати.

 

Але в усіх древніх славетних військ була ще одна таємна зброя: чаклуни, маги… одним словом, люди з надприродними здібностями. Їх вміння використовувались повсякчас, принаймні згадки про це можна знайти в літературних творах та деяких історичних трактатах. Не були виключенням і українські козаки. Чули про таких собі характерників? Так от ці дивовижні воїни залишили чималий слід в українській історії. Кажуть їх сам дідько боявся. Навіть стихія підкорялась їх твердому характеру!

В чому була їх особливість? Вважалось, що вони не бояться ні вогню, ні води, ні шаблі, ні кулі (хіба що срібної та освяченої, але про це потім); можуть відкрити будь-які двері без ключів, плисти у човні по підлозі, немов на хвилях, перейти річку, навіть ноги не намочивши, перетворюватись у різних тварин, читати думки, ставати невидимим, спілкуватись з тваринами і ще знали цілу купу різних чарівних фокусів.

Цікаво, що характерництво переважно вважалось військовим мистецтвом. Хоча в кожному місті чи селі були такі собі знахарі та відуни (що володіли тими ж знаннями, що і характерники), які повинні були захищати місцевих жителів від нечисті. Це були люди "від Бога", щось на кшталт добрих магів, які захищають рідний край.

Вважалось, що характерником може стати виключно людина з екстрасенсорними здібностями, з вмінням читати думки та гіпнотизувати, зі схильністю до телепатії та телекінезу. Окрім того мало бути присутнім Боже Провидіння, лише так можна було "доторкнутись" до древніх знань, щоби використати їх для доброї справи. Адже якби такі речі потрапили до злих рук, хто зна, що могло би трапитись.

 

Характерництву навчали з дитинства, терміни встановлювались індивідуально для кожного, в залежності від потенціалу та вмінь учня. Після закінчення навчання був ритуал посвячення і, звичайно, важке випробування, яке фактично доводило майбутніх характерників до межі життя і смерті. Вважається, що саме в таких ситуаціях у людини проявляються надприродні здібності, якщо можна їх так назвати.

Та є свідчення, що характерники власноруч навчали козаків деяким секретам природи і їх правильному використанню. Адже успіх у військовій справі часто-густо залежить від різноманітних знань і їх відповідного застосування. От ви знали, наприклад, що якщо вам потрібно довго ховатися в болоті серед набридливої комашні, варто натертися настоянкою певних трав, дьогтем чи хоча б мокрою глиною, тоді комахи оминатимуть вас? А характерники знали. Рятуючи важко поранених, вони вводили людей в транс, щоб ті не відчували болю під час операцій. Тому, можливо, їх сила полягала не стільки в магічних здібностях, скільки в знаннях і маленьких хитрощах, про які знали лише характерники. Іншим могло здатися, що це все темні сили. Хоча насправді це всього лиш вміння правильно використовувати всі можливості природи та людини, в тому числі й розумові. Хоча як їм вдавалось непомітно прослизати серед ворогів чи зникати з в`язниці непоміченими і досі залишається таємницею.

А ще розповідають, що характерники володіли мистецтвом виготовлення так званих "криків": брали комиші, занурювали їх у воду, потім у віск і кричали на них. Віск якимось магічним чином всотував ці звуки. Згодом такі творіння розкидали по степу: якщо хтось наступав на нього, лунав крик і вартовий вже знав про наближення ворога.

Але давайте повернемось до витоків, розберемось в історії. Звідки взагалі виникло таке поняття, як "козак-характерник"? Вважається, що все почалось з великого переселення арійських племен. Подорожуючи на схід, вони залишили по собі цінні ведичні знання, які через багато століть перейняли характерники. 

А отримали вони їх у спадок від древніх українських волхвів. Коли відбулось хрещення Русі, всіх, хто мав справи з темними силами, переслідували. Саме тому віщуни, жерці та волхви об'єднувались у Січі, на основі яких розвивались школи бойового гартування. Тут створювали справжніх українських лицарів за допомогою віри, споконвічних звичаїв та древніх обрядів. Згодом їх справу продовжили характерники.Тут можна з легкістю повести паралель із Запорізькою Січчю.

До речі, існують згадки, датовані ще 10 століттям, про те, що на острові Хортиця є старовинний велетенський дуб, до якого ще наші предки приносили жертви. Саме це місце згодом вшановували і запорожці: тут відбувались козацькі ради для обговорення важливих політичних чи суспільних питань, проводились молебні. І саме біля цього дуба відбулось прощання козаків з Хортицею і Запорізькою Січчю.

Та повернімось до характерників. Той факт, що вони не були християнами, напевно, очевидний. Попи вважали, що в цих людей вселився злий дух. Ховали їх не священики, а самі козаки, за старовинним звичаєм, лицем до низу. Декому, щоправда, забивали ще й кілок у серце, аби він не тривожив світ живих з потойбіччя.

Ну з кілком мабуть зрозуміло. Та чому донизу обличчям? Цей звичай бере свій початок ще від скіфів. Саме так плем'я ховало людей, яких після смерті не хотіли бачити серед живих, наприклад, чаклунів. Так сонце не могло торкнутися своїм промінням їхнього лиця та оживити їх.

 

Були характерники і серед гайдамаків. Очевидці частенько розповідали, як ті струшували з себе кулі та кидали їх назад у ворогів. Така прерогатива належала тільки характерникам.

Саме ці мужні воїни прагнули захистити Січ, коли московські війська прийшли її нищити. Однак, старшина і духовенство не погодились, мовляв, не можна християнську кров проливати. Що ж, маємо, що маємо. Та характерники, принаймні не здались ворогу, як це зробила більшість козаків. Вони втекли за Дунай аби створити нову Січ, Задунайську. Хоча деякі залишились і в околицях Запоріжжя, жили собі звичайним життям, от тільки прожили більше ста років, "ні хмара, ні грім" їх не брали, робили зброю і заговорювали її, чим і привернули до себе увагу оточуючих.

Звідки походить саме слово "характерник" сказати досить важко. Звичайно, найпростіша версія – зв'язок із словом "характер". Так, козаки були людьми "з характером", як то кажуть, твердими, мужніми, з міцною волею та здатністю впливати на інших. Ще б, хто би не пішов за таким рішучим хлопцем. Але для декого це надто спрощене пояснення. Існує також версія, що ця назва походить від імені богині Хари. Тут історія доволі заплутана і бере свій початок ще від ти же аріїв. Щоб вас не заплутувати, скажемо лише, що Хара – одне з імен богині Ради чи Лади – матері богів, богині любові, гармонії та мудрості. Вважається, що характерники – ті, кого богиня звільнила від смертності тіла. Що ж, тут, звичайно, можна знайти і багато аргументів проти, однак будь-яка версія має право на існування, доки не доказано протилежне.

В наш час ще залишився слід від характерників. Їх бойові мистецтва, таємниці та звичаї втілились в українських бойових танцях, на кшталт, гопака, який вважається синтезом фізичної та духовної, себто психологічної підготовки воїна. До речі, вважається, що характерники, готуючи козаків до бою, дуже багато уваги приділяли саме психологічним аспектам. Тому навряд чи сьогодні можна говорити про нечисту силу, знаючи, яким вагомим може бути психологічний вплив на людину.

А ще в Україні існують молодіжні організації, які намагаються передати наступним поколінням древні знання та бойові мистецтва наших предків.

 

Звичайно, історія часто перекручує факти, додає нових подробиць, яких, можливо, ніколи і не було насправді. Тому відрізнити правду від вигадки часом дуже складно. Тож давайте не будемо робити поспішних висновків.

Насправді сьогодні залишилось дуже мало інформації про цих людей. Попри те, що за часів радянської влади слово "характерник" намагались виключити з українського лексикону, створюючи йому погану славу, не варто забувати, що це, перш за все, були мужні воїни з надзвичайними здібностями, які все ж таки воювали за Україну…

ІВАН СІРКО: НЕТИПОВИЙ КОЗАК ЧИ ТИПОВИЙ ПЕРЕВЕРТЕНЬ?

У легендах та переказах значне місце займають образи козаків та їхніх ватажків. Образ запорожців у фольклорній прозі двоплановий: з одного боку, у переказах, вони змальовуються як реальна історична спільнота, що мала свій особливий побут, етичний кодекс, звичаєве право та традиції; її представники практично нічим, крім волелюбства та відмови від жінок, не відрізнялися від інших. Поряд з переказами про козаків існують легенди, де козацтво набуває інших рис.

Поряд з узагальнюючим образом запорожців у легендах розповідається про їх ватажків. Досить популярними є оповідання про Сірка. Це безкомпромісний, непереможний борець з хижаками степів – татарами й турками, захисник і визволитель українського народу. За фольклорною традицією, Сірко був чаклуном, татари звали його шайтаном. Тож, як усе почалося?
 

У XVII столітті в невеликому козацькому селищі на Харківщині у козака на прізвище Половець народився майбутній відомий маг Сірко. Хлопчика назвали Іваном. Коли народилося це немовля, повитухи заголосили, а мати знепритомніла. Дяк, який зайшов охрестити дитину, відмовився брати його на руки, а лише перехрестив здалеку і втік. А той, хто всіх налякав, не заплакав, він лежав на столі і бавився шматком пирога. А потім на очах у переляканих батьків з'їв його. Хлопчик народився із зубами! За повір'ям, поява немовляти з зубами означала, що народився майбутній вбивця. Налякані селяни радили батькам позбутися дитини, але сина врятував батько. Тато виніс дитину до натовпу і сказав односельцям, що цими зубами малий буде гризти ворогів.

За деякий час він навчиться ловити кулі руками та зупиняти час. Через це згодом казатимуть, що він перевертень: удень – полководець Іван Сірко, а вночі – вовк. Від народження з цією дитиною коїлись якісь дивні речі: від його погляду падали і розбивалися речі, скисало молоко. Саме тому сусіди забороняли своїм дітям гратися з Іваном. Між собою вони називали його "чортовим сином", якого бояться навіть сільські собаки. Але сам Іван ріс немічним та хворобливим хлопчиком. Він не розумів, чому люди обходять його стороною, а діти ніколи не запрошують до своїх забав. Понад усе хлопець хотів довести, що він такий самий, як усі, але діти лише сміялися з нього.

В ніч на Івана Купала хлопець зник, а повернувся лише за три дні. У нього була розірвана свита і тіло вкрите рубцями. Селом пішли чутки: хлопчина зустрівся із самим чортом, нечистий подарував йому страшні сили. Хати у селі почали замикати. Та де він був, не розповів нікому, під сорочкою ховав маленький сірий клубочок – вовченя.

Через багато років він розказав синам, що тоді декілька днів блукав лісом, що шукав – і сам не знав. Та назавжди запам’ятав повний місяць і галявину, а на ній – вовчицю. Вона кинулася на нього, як на ворога. Він кричав увесь закривавлений, але міцно тримав її за горло. Потім стало тихо і він зрозумів, що задушив вовчицю голими руками. А коли отямився, то почув скавчання: поруч у траві ховалося вовченя. Іван забрав його з собою, з того часу він почав називати себе Сірком. Та люди на селі не хотіли жити поруч із вовком. Вони бачили, як він розмовляє зі своїм вовченям і вирішили, що цей малий – перевертень. Очевидно, що фольклорний образ Сірка склався під певним впливом міфологічних уявлень про воїнів-вовків, які, вірогідно, були ще досить поширені в Україні за часів пізнього середньовіччя.
 

Саме прізвище Сірко носить виразну вовчу етимологію і, можливо, навіть було козацьким прізвиськом отамана, яке він отримав від козаків згідно з січовою традицією.

До речі, заслуговує на увагу походження слів "сірома, сіромаха, сіромашня", які означають найбіднішу, безрідну та бездомну частину козацтва. У народних піснях епітет "сіромаха" однаково вживався як до вовка, так і до найзнедоленіших козаків. Певне світло на це питання проливає стародавнє індоєвропейське повір'я, за яким людина, яка вчинила тяжкий злочин і опинялася поза законом, перетворювалася на вовка. Як відомо, на Запорожжя нерідко втікали порушники законів.

Коли Сірку виповнилося 12 років, у його селі з'явилися запорожці. Козаки розповіли: за дніпровськими порогами лежить острів Хортиця, хто зможе перетнути ці небезпечні водні пороги і складе іспити – буде козаком. На острові новачків перевірятимуть головні козацькі маги – характерники, нащадки давніх чарівників-волхвів. Щойно Іван почув про них, зрозумів, що у ньому живе така ж магічна сила, він повинен потрапити на Хортицю, щоб навчитися керувати нею. Сірко попросив запорожців узяти його з собою, але козаки лише кепкували з Івана: він був занадто малий і кволий. Хлопець був у розпачі! Він не міг більше жити у цьому селі. Тоді козаки запропонували йому: якщо зможеш подолати дніпровські пороги і дістатися Хортиці – посвятимо тебе у козаки.
 

Колись дніпровські пороги були найнебезпечнішими кам’яними перепонами у Європі. Уступи, що захищали острів, пропускали до нього лише найвідважніших. Коли запорожці повернулися після подорожі, вони не повірили своїм очам. В ущелині, прямо за тринадцятим порогом на них уже чекав той самий сільський хлопчик зі своїм вовком. Дитині перетнути ці смертельні пороги було просто не під силу. Тоді козаки зрозуміли, що слабкий на вигляд малий володіє якимись особливими знаннями. Тому на Хортиці його привели до особливих вчителів – характерників.

Нащадків давніх волхвів було лише п’ятеро. Вони мали продовжити випробування хлопчика і приготували для нього смертельно небезпечний іспит – стрибок з провалля. Малий мусив бігти щосили у повній темряві, не знаючи, що попереду прірва. Зрозумів він усе лише в останній момент, але стрибнув. Знизу козаки постелили солому, але Сірко цього не знав. Цей іспит був перевіркою. В той час, коли учень відривався від землі і знаходився за крок від смерті, він наче переходив у інший простір. Ним керувала свідомість, цей стан дозволяв сповільнювати час, що давало змогу ухилятися від куль і ловити стріли голими руками.
 

Згодом характерники, щоб досягти такого ефекту, учнів обливали холодною водою, зв’язували і залишали під пекучим сонцем, а потім відвозили вночі до лісу, де несподівано атакували. У стані повного знесилення вони демонстрували вражаючі здібності – перетворювалися на вовків.

Коли Сірку виповнилося 15 років, про нього заговорили у козацькому війську. Козаки розповідали, що в очереті під Хортицею цей хлопчина зустрів самого чорта, біс навіть обіцяв зробити його гетьманом, але Сірко не повірив. Замість відповіді він витягнув рушницю і вистрелив у біса. Поранений чорт мликнув у воду. Згодом це місце поблизу Запоріжжя так і назвали – Чортомлик, а про Сірка почали складати легенди. Там пізніше утворилася Чортомлицька Січ, яка існувала протягом 57 років (1652-1709) і справедливо вважалася найзнаменитішою з усіх запорізьких Січей: існування цієї Січі збіглося з найблискучішим періодом історичного життя запорізьких козаків.

На Хортиці Іван прожив сім років і за цей час навчився безлічі речей, наприклад, зцілювати рани. Коли навчання скінчилося, він отримав від старих характерників останнє завдання: знайти секрет безсмертя. Місяць він мав жити у пустелі без їжі та води. Для цього він вирушив в Олешки на Херсонщину у найбільшу пустелю Європи. Сірко мав сам у пісках знайти давній секрет характерників.

Він кілька днів йшов цією пустелею, але сонце перемагало, від спраги та голоду у нього почалися видіння. Серед пустелі Іван побачив дівчину-козачку, вона кликала його за собою, і він поповз, втрачаючи силу. Потім відчув: дівчина вклала йому до рук якусь рослину і зникла. Вранці Сірко опритомнів і зрозумів, що тримає щось у руках. Скуштувавши бульбочки рослини, він зрозумів, що вона врятувала його від смерті. Це була любка дволиста. Сірко повернувся на Хортицю щасливим, бо виконав останнє завдання своїх вчителів і став справжнім характерником. Але одного разу біля села він побачив дівчину з марева у пустелі, саме ту, яка дала йому рятівну рослину. Тоді він зробив страшенну помилку, якої не міг припуститися характерник: Іван закохався.
 

Вчителі попереджали Сірка, що він ніколи не зможе одружитися, бо тоді його душа розірветься на дві половини, чарівна сила піде. Але він нічого не зміг з собою зробити і підійшов до дівчини. Це була козачка на ім'я Софія. За три дні вони побралися, але через два тижні Сірко отримав перший військовий наказ від своїх вчителів. Він разом з козаками мав їхати до Франції допомагати мушкетерам короля. Фортецю, яку французи не могли добути декілька років, Сірко узяв лише за три години. Через це в Україну він повернувся героєм. Тепер запорожці довічно обиратимуть його отаманом, а у Європі він стане великим полководцем.

У перервах між битвами раз на сім років Сірко приїздив до села, де на нього терпляче чекала дружина Софія. Від таких гостин у родині Сірка народжується четверо дітей: двоє синів і дочок. Вони чекають приїзду батька, як свята, бо з ними він лагідний і ніжний. Та вороги знали іншого Сірка: за 35 років отаман виграв майже сотню битв, не програв жодної. Вороги молилися за його смерть, лякали ним своїх дітей, посилали на Січ убивць, але ніхто не міг зробити Сіркові навіть подряпину. Тоді турки вирішили знищити його.

Коли Сірко повернувся додому, він не впізнав села: хати спалені, а його дружина і сини вбиті. Татари вразили отамана у єдине слабке місце, він обійняв свою дружину та синів і вперше в житті заплакав. Десь всередині нього прокинувся вовк. Він зібрав останній похід проти турків, дорогою палив села і навіть убив всіх полонених. Але, повернувшись до рідного села, він зрозумів, що помста не зробила його щасливим. Іван усвідомив, що його доньки десь далеко одружені з козацькими полковниками, а сини мертві – нікому передати своє знання. Його життя втратило сенс. Сірко сам змайстрував собі труну, ліг у неї і став чекати смерті.

За образом Сірка закріплено близький до казкового мотив померлого предка-чарівника. Помираючи, він наказує не забувати його могилу, з якої він може передати своє віще знання. Його могила стає священним місцем, поряд з яким не можна працювати та порушувати спокій землі. Навіть перебування поряд з нею може бути трагічним: "І справді, ця могила Сірентія робити біля себе не дасть".

Можливе посмертне спілкування померлого Сірка з живими проти Великодня або на Різдво, або на Зелені свята. Ці дні традиційно пов'язані з шануванням духів померлих предків, з уявленням про те, що саме в цей час відкриваються канали зв'язку між двома світами і стає можливою зустріч живих та померлих. Могила Сірка й є таким "каналом", з якого перед Великоднем чути те, що відбувається "внизу". Отже, свою силу він так нікому і не передав, але залишив заповіт: хто сім років поспіль перед Великоднем носитиме на мою могилу землю, отримає таку ж силу, як і я. Через три дні він помер.

Також у легендах про Сірка постійно варіюється мотив заповіту, за яким йому необхідно відтяти руку та носити її під час воєнних походів та великої скрути. "Рука буде вами руководствувати". Говорили, що запорожці п’ять років не ховали Івана Сірка, коли він помер, а возили його за собою в походи і це їм забезпечувало перемогу. У мертвого Сірка відрізали праву руку і в критичну хвилину бою виставляли її перед собою, як прапор, і перемагали ворога. Рука його має надзвичайну силу, оскільки "де рука, там удача". Навіть у 1812 році "як оббігли кругом Москви з тією рукою, так французьке військо і посунуло звідти".
 

Тільки після ліквідації Січі побратими поховали правицю отамана. Після смерті полювання на тіло Сірка продовжилося, тому козаки старанно берегли таємницю місця поховання Сірка від ворогів і навіть двічі перепоховували його. Досі залишається питання про те, чи справді в останній могилі лежить тіло Сірка. Відомо лише те, що там він похований без голови. Згодом з'ясувалося, що череп знаходився у відомого російського скульптора, який мав на меті відтворити його обличчя.

Однак, дослідники вважають: нема жодних гарантій, що у могилі лежить саме Сірко, при перепохованні з'ясувалося, що у кістяка в могилі цілі обидві руки, тобто це не міг бути отаман. Отже, не даремно козаки характерники стільки разів перепоховували Івана Сірка, їм вдалося приховати всі сліди і зберегти таємницю свого отамана. Після смерті Сірка зникла й особлива каста воїнів-характерників.

Матеріали підготувала ANASTASIA NAZARENKO